– Не з-за грошей, а тому, що ненавиджу всіх вас, зарозумілих заможників…
– То це, по-твоєму, я зарозуміла?!
Бідолашний Іван лише очі відвів та пробурмотів:
– Ні, все перемінилося. Ти навіть вдяглась у це дране лахміття… Тепер ти стала такою самою, як я – незаможною. Тепер ми рівні у бідності нашій… кохана моя Гелено!
– Що-о-о?! «Кохана», кажеш?!
– Так, пані мого серця, – продовжував Іван, тим не менш не насмілюючись поглянути на дівчину, – я кохаю тебе. І саме тому не насмілився б учинити будь-що зле проти тебе. Це зайвий раз підтверджує, що полюють на тебе московити, не я…
– Йване!..
Стільки ненависті було в цьому короткому вигуку, що він нарешті наважився підвести очі на дівчину.
– А от ти, немилосердна – ти не кохаєш мене.
– Я тебе ненавиджу, – крізь зуби процідила Гелена. – А кохання… Їдь собі у Московію, яка тобі рідніша за рідну землю, знайди там рівну собі та й милуйся, кохайся з нею досхочу!!!
– Але ж колись ти розмовляла зі мною зовсім по-іншому – мило й лагідно. І я мав надію…
– Я розмовляла з тобою так, бо не знала, що замість серця в тебе – купка гною. А кохала і кохаю одного лише Степана, ясного мого сокола, за якого ладна померти.
– Померти ти завжди встигнеш, – «заспокоїв» її Іван. Гелена здригнулася, зіщулилась. – Але спочатку скажеш, де його шукати.
– Та чом се ти впився у мене, ніби той кліщ?! Кажу ж тобі, шукай його біля господаря, якому він служить віддано… на відміну від тебе, жалюгідний найманець.
– Віддано?! Кому – гетьманові?! Пхе!..
В голосі Івана було стільки зневаги та презирства, що Гелена мимоволі здивувалася і пробелькотала неслухняними губами:
– Так, віддано…
– Дурний він, Степанчик твій, ой і дурний же! Бо якби розумним був, то віддано служив би тобі, а не якомусь там Яну Мазепі, припадав би до ніжок твоїх струнких, а не возив би бозна-куди гетьманські листи. От який він дурень! І підлабузник – бо вислужується перед гетьманом. А про тебе й не думає подбати. Листи… Та пху!!!
– Ти такий впевнений щодо листів?..
– Кажу тобі, що, полишаючи табір гетьмана разом з іншими запорожцями, на власні очі бачив, як Ян Мазепа підкликав до себе Степана Раковича і передав якогось важливого листа. Степан же вклонився низько і почав уважно вислуховувати гетьманський наказ…
– Ти був там, чув сказане Степанові…
– Ні, не чув! Тільки бачив здалеку.
– А ж я не була й не бачила зовсім!..
– Але ж коли тебе знайшли у Батурині, в тебе було послання від нього…
При цих словах Гелена зашарілася: адже тримала Степанового листа попід серцем – на грудях, і коли клятий підпоручник розірвав її лахміття, лист впав на землю. На її нещастя, ґвалтівник помітив це і хоча прочитати листа не зміг, проте побачив Степанів підпис, а тоді закричав, що знайдено слід небезпечного злочинця Раковича, за голову якого призначена винагорода – п'ятсот червінців.
От