Гелена вперто втупилась у землю, так і в'їлася очима у свої босі, збиті до крові ноги. Не звикла вона, молода заможна козачка, ходити босоніж, тим паче восени по полю та лісу. От і збила ноги.
Але це байдуже. Бо відчуває вона: смерть її вже поблизу. Та перед смертю…
Богородице, заступнице!!! Чом ти забарилася?! Спаси і збережи…
Козацький кінь зупинився перед нею.
– Гелено!
Вона вперто дивиться на брудні скривавлені ступні – аби тільки не підводити голови, тільки б не зустрітися очима із цим покидьком…
– Гелено! Одне твоє слово – і все одразу скінчиться.
Порив мокрого вітру кидає в обличчя жмуток зів'ялого листя. Восени життя лісів, полів та луків згасає. Саме час згаснути і її життю…
Вона уперто зціпила губи. Нема про що їм розмовляти. Нема…
– Скажи тільки, де нам шукати твого нареченого – Степана Раковича?
А звідкіля ж їй знати…
– Не впирайся – тобі ж гірше!
«…твого нареченого – Степана…»
Так. Лише минулого літа він просив: «Зачекаємо трохи – наступної осені одружимось!» От і настала нарешті осінь – але так вони й не одружились.
Не встигли…
Шкода.
– Іване, навіщо ти це питаєш?.. – Гелена нарешті не витримала, розліпила губи й заговорила, проте все ще не зводячи очей на головного свого мучителя.
– Одне твоє слово… бодай один натяк, люба моя Гелено, – і ти вільна! Навіщо тобі впиратися?! Скажи, де Степан? Скажи, Гелено! Я ж насамперед про тебе піклуюся, про твоє життя, яке мені дорожче…
– Эй, вы! Чего вы там гуторите промеж собою, а?!
– Обожди, не бойся – мы против вас ничого лихого не помышляем!
– Еще б вы попробовали что худое против нас задумать – я бы вас!..
– Та зачекай!..
– Слушай, казак! Я должен слышать и понимать все, что вы там промеж собою гуторите! Слышать и понимать все – не то испробуешь вот этого!!!
За спиною лунає залізний брязкіт.
– Не грозися саблею – зря ты так. Да и если даже я буду по-вашому говорить, с ней-то что поделать?! Не умеет она вообще по-московскому…
– А у меня вот небось да сумеет!!!
Вдарили за спиною кінські копита, але Іван теж пришпорив коника і став на шляху невидимого вершника, загородив собою полонянку. Заіржали коні, вдарившись боками, а далі почулися слова:
– Не суетися, я у ней все сам распытаю.
– Ой гляди, казак! Не выпытаешь, куды гетманский посланец запропастился, – не миновать тебе дыбы да щипчиков каленых! Плачут по тебе щипчики, ой плачут – как по последнему каторжнику…
– Не горячися…
– Да одно мое слово – и тебя!..
– Дарма ты так.
– Вот уж будет тебе тогда и «дарма», и тюрьма!
На тому роз'їхались: тихенько лаючи «упрямца-казака», московит позадкував, Іван же повернувся до полонянки. Але тепер не лишився у сідлі, а спішився, зробив конвойним знак відійти геть. Коли ж ті позадкували, упритул наблизився до Гелени, і хоча вона