– Мо’й так! Воно, конешно, вовк, конешно, звір! Правильно! Тільки в Кучерявій! Густа балка і чималенька балка. Ох, і вовка там! Як завиють, – волосся дротом!
– Так тоді давайте до Вербового вдаримося! Це – в Кучерявій!
– Так-таки до Вербового й прямуйте. То там спитаєте кривого Степана, – його всі там знають. Той вам і розкаже, й покаже. Він усе знає, бо охотник давній, от тільки що оце тепер правов не вибрав.
– Ну, поїхали! Прощавайте! Спасибі, що сказали!
– Щасливої! Підсипте ще махорочки! Запашна махорка!
– Закурюйте!
– Спасибі. Так, як ярок переїдете, беріть зразу понад ярком, і аж до самого Вербового. Три ж овечки й телиця, – государству ж збитки які. Ніззя, треба винищити. Бувайте здорові!
II
Ну, значить, переїхали ярок, взяли праворуч, та понад ярком, понад ярком, нікуди не звертаючи, прямісінько у Вербовий хутір.
– Тррр! Драстуйте, бабусю!
– Драстуйте!
– Де тут, скажіть будь ласка, кривий Степан живе?
– Кривий Степан?
– Еге! Охотник!
– Так він же тепер не охотник: він без правов! А живе він… Одна… Друга… Третя… Четверта… П’ята… Шоста… Сьома… за четвертою хатою повернете в уличку. Тією вуличкою у самісінький двір так і в’їдете.
– Спасибі, бабусю!
– Тільки сьогодні неділя, мабуть, його вдома нема, на охоту пішов.
– Та то вже як там буде!
За четвертою хатою вулички нема. Стали.
Бабуся кричить:
– Та куди ж ви? Вже проїхали!
– Та то ж, бабусю, третя хата, а не четверта!
– Дивись, а я думала – четверта. Недобачаю вже я. Не тільки вулиці, а вже й нитки в голку не вштрикну.
Завернули у вуличку і прямісінько в двір.
– Драстуйте, Степане! як вас?..
– Іванович…
– Степане Івановичу! Це ви охотник?
– Охотник то я, конешно, охотник, так тільки не встиг правов виправить. Без правов. Не охочусь тепер…
– Вовки, кажуть, одолівають тут вас?
– Ні, такого щось не чувать! Тихо з вовками, хвалити бога, тихо поки що… Зайчики, ті, конешно, попадаються. І густенько… Лисичку іноді торохнеш… Буває…
– А троє овець хто зарізав?
– Троє? Не слихав! Позавчора Секлета, одноосібниця, заколола, так не вівцю, а кабанчика…
– А телиці зад хто од’їв?
– Що ви, товариші? Це – брехня, вірте совісті, брехня. Десятий рік я старшим корівником. Коли хто навіть ударить, строго взиськую, а не то, що цілі зади од’їдать… Хто ж це вже підкопується?!
– Та ні, ми, Степане Івановичу, про вовків!
– Які такі вовки, коли в мене по 2000 літрів на фуражну корову, а вони – «зади од’їдають»? Хай знімають, коли не вірять!
Розтлумачуєте, кінець кінцем, у чім річ, і Степан Іванович заспокоюється.
– Так у вас про вовків, значить, не чуть? А так поблизу де-небудь?
– Говорили,