– Не лякайся, ми добрі люди.
– А де ж гора? – мимоволі прохопився козак.
– Гора в горах. А нам і пагорба вистачить.
Дух Гори мав точнісінько такий вигляд, як у переказах розповідали, – невеличкий такий дідок із бородою аж по коліна. І навіть слова були ті самі, з дитинства знайомі.
– Поздоровкався б зі старою людиною.
– Здоров був, якщо вмієш хворіти.
Козак подумки лайнув себе – останні слова вийшли грубуватими.
– Неввічливий ти якийсь. Невихований. Я ж скарбу не дам. – У слові «скарб» пролунав ледь прихований глум.
– А якщо «добрі люди» – то зі спини не підходь, я ж міг і почастувати.
– Гадаєш, візьме? А що – рука самого Бояна…
«Тьху, та що ж це робиться? Написано на мені, чи що, чи як?»
– …рука самого Бояна, може, і візьме. А може, й ні. А от проклясти я все одно встигну.
– Дзуськи! Я первісток![73]
– Наївна людина!
«Ну вже свого батька я знаю!»
– Не кинули б вони дитину, хай і байстря.
– Правда твоя, не кидав. Та вони всі померли, брати твої.
– Земля їм пером. – Казати «Царство їм небесне» в присутності духа якось не випадало.
– Ну це так. Мати всіх прийме.
«І його тягне на філозопію!»
– Так що, Бояне…
– Та який з мене, в біса, Боян! Я навіть не знаю, що він за один був!
Дідок узяв бороду в кулак, кілька разів обернув:
– Але ж знаєш, що був, що це не просто титул – ім’я людини.
«А справді – я знаю, хоча ніхто мені не казав, проте знаю, і квит!»
– Так хто ж це був?
– Цар. – Тепер дух був цілком серйозний. – Цар обрів.[74] Твій предок. Ворожбит. Мартелові з ним не рівнятися. А про Хельгу взагалі шкода говорити. Земні володарі досі звуть себе ім’ям того, хто винищив обрів.[75]
«Якби він ще пояснив, як я вмудрився Бояном стати». Співбесідник неначе почув питання.
– Добре, що Боян, помираючи, встиг на тебе перекинути.
«Справді, як це я забув – жоден ворожбит не може померти, поки не передасть комусь іншому свою силу».[76]
– А оце брехня – те, про що ти подумав. Ніяких чар – просто я здогадався. Чаклун-то померти може, а от його сила – якби той Боян не встиг перекинути на тебе, вона б сама шукати пішла нового хазяїна – і це могла б бути і не людина.
Дух примружився, наче кіт:
– То як щодо скарбу?
«Якщо це жарт, то вже не смішний».
– Краще пораду дай.
– Ти сказав. Порада замість скарбу. Жалкувати не будеш?
Драгон відчув, що ще трохи – і він не витримає.
– Давай, діду, домовимося: якщо я правильно вгадав, що скарб мені все ’дно не дістався б, то ти мені – дві поради…
Дух зітхнув – якось зовсім по-людському:
– Купець і в пеклі торгується… Добре… Перша