– Знаєш, а вони брехали. Не п’ять днів вона спить, а давно. Чула я щось таке.
Драгон теж чув у дитинстві від батька про людину, яка спала кілька років, і рідні її показували за гроші.
– Ну, я відверто зізналася – не знаю я, що робити. Вони, здається, і не сподівалися вже, так, для годиться питали. Ну, бан – той і каже – через хлопця…
«Тарозумію я, що не через дівчину!» – мало не вилаявся Кирин. Повільна розповідь його дратувала.
– Їм, мовляв, треба до самого гетьмана, то хай сплячий та ще один хлопець у мене залишаться – за плату, звісно. Ну, домовилися, що половину вперед…
– А далі?! – Драгон уже не приховував нетерпіння.
– Учора ввечері… В шинку вже тільки один Василь залишався, та ще цей содоміт…
Очі Драгона полізли на лоба.
– Він, коли думав, що ніхто не бачить, то спідницю начепив, картату таку.[56] Увечері, правда, був у штанах… Та не смикайся, я вже дійшла до справи. Раптом хтось по вікну – бах! Ми, ясна річ, усі туди подивилися – і не бачила я, як вони до хати зайшли, нечиста сила оця. Двоє. Люди з собачими головами. Ну, той – хоча й содоміт, але не з лайна зроблений – пістоль з-за пояса. А Василь – ніколи б і не подумала, що Василь! – йому ножа в спину. Та він усе ж таки вистрелив і одного нечистого вклав на місці – мабуть, куля срібна. Падав уже, а щось Василю сказав – прокляв, чи що? А тут ще ціла сімейка Ярошенківців – ну, про них я здогадувалася, чим вони… Семена вбили, робітника мого. А мене – у лантух, як і цю бідолашну.
«Чому? Чому Галку взяли живою?»
– Далі нічого не бачила, тільки чула.
«Далі ясно. Випадково наскочили на татар, які, побачивши песиголовця, почали стріляти. А тіло його забрали з собою. Але чому тебе, шинкарко, не вбили на місці?»
Село – досить велике – з’явилося з-за повороту річки.
– Обличчя запни, як татарки, – порадив Драгон своїй супутниці. – А то ще хтось вирішить, що ти привид… Бабахне… Срібною кулею.
Намагався пожартувати, але слова пролунали хмуро. Зловісно.
«Песиголовців і звичайна куля бере. Може, й іншу нечисть не треба сріблом, вистачить олова?»
– Постривай. Тут хтось чари творить, невже сам не чуєш?
Кирин небезпеки не відчував, тому довелося докласти зусиль, щоб запалити ґніт на рушниці.
– Знаєш що, давай мене слухайся: хоч я й баба, і не чарівниця я ніяка, але…
«Але поганенький з мене чаклун. Сам знаю».
Боян спішився, поклав сплячу дівчину на сідло (добре, що мерин такий спокійний), Галка і повела коня, а він ішов поряд з рушницею у руках.
– Постривай, козаче… Такого коня в селі не було!
Драгон навіть не спробував відкрити вогонь (біс його знає, може, і справді тут срібна куля потрібна, та й півсела збіжиться на постріл) – витяг чекан.
– Ти що, Бояне? Своїх б’єш, аби інші боялися?
Дівчина, яка з’явилася замість жеребця (просто був жеребець, а стала дівчина), дивилася на Кирина таким поглядом, що козак раптом згадав: останній раз він був з жінкою ще до знайомства з Боярином. Задовго до нього.
«Вона