– Ура! – залементував Харитон, зраділий двічі: вичерпувався недавній прикрий інцидент, а невгамовних «політиків» Андрій Васильович в два щоти влад уведе!
І справді все зразу пішло по-інакшому. Іванов з прапором опинився в центрі: довкола зійшлися і старші, і молодші; жіноцтво жваво потовпилося з кухні Брилів на ґанок; а за жіноцтвом, наче з мішка, сипонула незчисленна малеча – Бриленки, Колиберденки та інші, сусідські. З вулиці теж посунув народ: ще сусіди або й просто перехожі, незнайомі люди. Паркан і дерева за парканом понад вулицею, наче гайвороння, обсіла печерська дітвора. Схоже було, що в маленькому подвір'ячку Брилів зараз має статися якась видатна історична подія світового масштабу.
А втім, так воно і було. Син усіма шанованого слюсаря-розмітчика Івана Антоновича Бриля, молодий арсенальський слюсар Данило, брав шлюб з дівчиною Антоніною, дочкою теж усім відомого арсенальця Максима Колиберди, – а Данька і Тоську знали всі на Рибальській, Кловській та Московській – до Дніпра, а в бік суходолу – до Черепанової гори й Бессарабки. І зухвалі Данько з Тоською дружилися – вперше в історії Печерська, а, хто його зна, може, й в історії цілого людства, – без церкви і попа, на віру, але – законно. Бо червоний прапор революції, – а революція, то й був нині найвищий закон, – мав поблагословити на дальше щасливе життя перше революційне робітниче подружжя. Хіба ж таки не всесвітнього значення була ця подія?
Наче на підтвердження цьому, за рогом з Московської раптом гучно гримнули труби духового оркестру. Гримнули так клично і побідно, як сурмить бойова сурма, коли веде колону на смертний бій проти ненависних ворогів.
Це був чудесний подарунок молодим та їх старим батькам від арсенальського більшовицького «главковерха» Андрія Іванова. Зразу зметикувавши, яке видатне значення має подібний акт громадського революційного самовизначення, Іванов мерщій подався до Третього авіаційного парку, партійна організація якого завжди діяла в злагоді з арсенальцями. Музиканти-авіапарківці охоче відгукнулись на заклик представника робітників, і оркестр – у повному комплекті срібних інструментів – негайно вирушив вітати й собі революційне робітниче подружжя і служити йому рохканням своїх валторн та бумканням барабанів для шлюбного танцю навколо традиційної весільної діжі.
Чітко вибиваючи крок, оглашаючи весь Печерськ могутніми руладами геліконів, награючи бойову, на пролетарській крові скомпоновану, робітничу пісню «Вышли мы все из народа, дети семьи трудовой», – оркестр київських авіаторів, славних своїми героїчними подвигами на фронтах війни, вимарширував на Рибальську під паркан хатинок Брилів і Колибердів.
– Мир хатам, війна палацам! – вітали оркестр дружним вереском вуличні хлопчаки, бо на червоному прапорі, який прийняв Третій авіапарк в день повалення самодержавства як новий бойовий, революційний штандарт, вигаптовано золотим шитвом саме ці слова: «Мир хатам, війна палацам!»
Величезна юрба народу хлинула за оркестром і враз затопила