– Що ж, я його з’їм, – промовила Аліса, – і тоді, якщо від цього я почну рости, то зможу взяти ключа, а якщо знову маліти, то проповзу попід дверима; отже, так чи інак я потраплю до саду, й мені цілковито начхати, як саме це станеться!
Аліса відкусила шматочок і тривожно повторювала сама до себе: «Так чи інак? Так чи інак?», поклавши руку собі на маківку, щоби відчути, в який бік вона росте, й чимало здивувалася, побачивши, що залишається того самого зросту; ясна річ, в основному таке й відбувається з людьми, що їдять кекс, але Аліса настільки призвичаїлася вже не чекати нічого, окрім якихось чудасій, що їй здалося доволі нудним і недотепним те, що життя знову стає навдивовижу звичним.
Тож вона хутко взялася до справи й невдовзі покінчила з кексом.
Розділ другий
Озеро сліз
– Усе чудернацькіше та чудернацькіше! – зойкнула Аліса (вона була така ошелешена, що на мить зовсім забулася, як треба правильно говорити). – Тепер я розсуваюся, мов найбільший у світі телескоп! Бувайте, мої ніжки! (Бо ж коли вона поглянула вниз, на свої ноги, то їх уже й видко не було, так далеко вони опинилися.) Ох, бідолашні мої малесенькі ніжки, хто ж тепер одягатиме вас у черевики й панчохи, мої солоденькі? Гадаю, я вже не спроможуся… Я буду бозна-як далеко, щоб ще й вами опікуватися, доведеться вам дбати про себе самим…
«Та все ж треба бути до них добрішою, – подумала Аліса, – а то ще не стануть ходити туди, куди мені треба! Так, поміркуймо: буду надсилати їм пару нових черевичків до кожного Різдва».
І вона взялася прикидати, як би це здійснити.
«Надсилатиму їх із розсильним, – вирішила Аліса. – Мабуть, це страх як кумедно – посилати подарунки власним ногам! А як же дивно виглядатиме адреса:
пані Правій Нозі Аліси, килимок перед каміном, одразу біля ґраток…
О Господи, що за дурню я верзу!»
Цієї миті Алісина голова торохнулася об стелю зали; насправді, тепер Аліса була більше ніж дев’ять футів[7] заввишки, тож вона мерщій ухопила золотого ключика й поквапилася до хвіртки.
Бідолашна Аліса! Усе, що вона тепер могла зробити, так це вкластися на бік і зазирнути крізь дверцята одним оком: протиснутися крізь них їй зараз було б складно як ніколи. Тож вона сіла й знов заплакала.
– Хоч би посоромилася, – казала до себе Аліса, – така доросла дівчинка (цілком слушно зауважила вона), а сидиш оце й рюмсаєш. Негайно припини, кому сказано!
Та вона все одно плакала й плакала, сльози лилися з неї галонами[8], аж поки довкола не назбиралося чималеньке озерце, дюймів чотири завглибшки, яке залило залу майже до половини.
Невдовзі вдалині зачулося тупотіння чиїхось ніжок, і Аліса хутко витерла очі, щоби подивитися, хто там такий. Це повернувся Білий Кролик; він увесь розчепурився, в одній руці тримав пару білих лайкових рукавичок