Спочатку я майже не балакав. Мені тільки минав чотирнадцятий рік, і я ніколи не був ще серед океану. Я міг лише слухати розмову двох морських вовків та виявляти своє геройство, сумлінно перехиляючи шклянку за шклянкою.
Алкоголь розібрав мене. Розмова Скоті з гарпунером у тісній каюті Айдлера, немов проймала мені мозок поривами вільного вітру просторів. У своїй уяві я жив цим диким, вільним життям, що так і рясніло різноманітними пригодами.
Ми розтанули. Стриманість та мовчазність десь зникли. Ми почували себе так, наче знаємо один одного багато років, і присяглися надалі мандрувати разом. Гарпунер розповів про свої нещастя та таємниці. Скоті плакав та оповідав про свою бідноту, стару матір у Единбурзі. Вона ганського роду, запевняв він. Відмовляла собі в усьому, платила купу грошей судновласникам за його науку. Мріяла бачити його офіцером торговельного судна та джентльменом, а він розбив їй серце, дезертувавши в Австралії з корабля, та пішов іншим шляхом, працюючи за простого матроса. Скоті витяг з кишені її останнього листа і плакав, читаючи його вголос. Гарпунер та я плакали разом з ним та заприсягалися, що ми всі троє наймемося на китобійне судно Бонанца і, коли одержимо платню, всі разом поїдемо до Единбурга та віддамо старенькій леді наші гроші.
Зелений Змій розпалив і мою уяву, розтопивши мою стриманість і несміливість, бо це він говорив у мені, мій брат-близнюк, моє друге я, отож і собі я встряв у розмову та почав оповідати, вихваляючись та розводячись про те, як я човном переїхав затоку Сан-Франциско в таку бурю, коли навіть матроси зі шхун не зважувались на таке. Далі я – або Зелений Змій, бо це однаково, – сказав Скоті, що, може, він і добрий матрос, і знає до останньої всі снасті на великому кораблі, але коли б довелося керувати маленьким вітрильним човном, то тут вже я покладу його на лопатки та ще й об’їду тричі навколо нього.
Вихваляючись так, я, власне, казав правду. Я б ніколи не зважився з моєю мовчазністю та скромністю говорити про це Скоті та порівнюватись до нього. Але це вже властивість Зеленого Змія – розпустити язика та вибалакувати всякі потаємні думки.
Скоті, або Зелений Змій в ньому, звичайно, образився на мої слова. Та я не злякався. Я можу дати чосу всякому матросові-дезертирові, хоч би й мав він сімнадцять років. Ми зі Скоті спалахнули гнівом, наче ті півники, але гарпунер, наливши ще по шклянці пива, помирив нас. Ми обнялися та почали заприсягатись у приязні на віки вічні, – нестеменно, як Чорний Мат та Том Морісей у кухні ранчо в Сан-Матео! – пригадав я. І пригадуючи, я був певний, що й я тепер чоловік, незважаючи на свої чотирнадцять років. Такий же чоловік, як і ті двоє струнких велетнів, які сварилися того давнього, пам’ятного недільного ранку.
А тоді нам закортіло співати, і я почав підтягувати Скоті та гарпунерові, що в захваті вигукували морських пісень. І це в каюті Айдлера я вперше почув: «Людину з ніг збиває», «Хмарки летючі» та «Віскі, Джоні, віскі». О, це було знаменито! Я почав похоплювати зміст