Ми з гарпунером пили вдвох, сміючись зі Скоті, свідомі своєї переваги над ним. Одкрили останню пляшку й розпили її під акомпанемент хропіння Скоті. Тоді гарпунер теж поліз на лаву, і я залишився єдиний непереможений на бойовищі.
Я дуже пишався, і Зелений Змій пишався разом зі мною. Я витримав змагання. Я був чоловіком і довів це, перепивши двох, що напилися до нестями. І я твердо тримався на ногах, виходячи на палубу, щоб набрати свіжого повітря у свої обпалені легені.
Коли ми пиячили на Айдлері, я переконався, що маю міцну голову та добрий шлунок. Кілька років я дуже пишався з цього, але зрештою я став це вважати за велике для себе лихо. Щаслива та людина, якій досить двох чарок, щоб сп’яніти. І нещасна та, яка може випити багато і не впитися: вона змушена пити без кінця.
Коли я вийшов на палубу Айдлера, сонце вже сідало. Внизу було чимало лав, можна було не їхати додому. Але я хотів продемонструвати самому собі, який з мене бравий чоловік. Мій човен був за кормою. Останні хвилі відпливу, шумуючи, котилися протокою назустріч вітрові, що віяв з океану зі швидкістю сорока миль на годину, я бачив піняві білі гребні хвиль, бачив, як у них вирувала течія потоку.
Сівши біля стерна та розпустивши вітрило, я натяг його рукою й скерував човна у протоку. Його скажено гойдало, і він пірнав. Почали летіти бризки. Але я був аж на штилі своєї екзальтації. Я співав: «Людину з ніг збиває» та керував вітрилом. Я вже не був чотирнадцятирічним хлопцем, який жив звичайнісіньким життям у сонному місті, яке звалося Оклендом. Я був чоловіком-богом, і стихія мені корилася, підвладна волі моїй.
Відплив скінчився. На цілу сотню ярдів, поміж водою та стоянкою човнів, лежав мул. Я зарив човном у той мул, послабив вітрило та, стоячи біля стерна, як це не раз мені доводилося, у низьку воду, став підпихати його веслом. Але сила почала мене зраджувати. Я втратив рівновагу й полетів сторч головою в мул. Тоді, сковзаючи, зі слизькими ногами, з руками, заюшеними кров’ю, – бо я обідрав їх об вкриті мушлями палі, – я вперше зрозумів, що я п’яний. Але що з того? Хіба там, за протокою, не лишилося двоє дужих моряків, які непритомні лежали на лавках, я ж перепив їх… Я – чоловік. Я ще тримаюсь на ногах, хоч і по коліна в муляці. Зневажливо відкинувши думку лізти назад до човна, я почав перебродити муловищем, поникаючи човен поперед себе та на весь світ горланячи пісню про свою мужність.
Але я заплатив за це. Хворів днів зо два. Руки мені гноїлися та боліли, бо я їх вразив об палі. З тиждень нічого не міг робити, навіть,