Сюзанна знову кинула погляд у бік темного, зруйнованого колодязя, що був колись м’яким підчерев’ям замку, з цитаделлю й ареною, з амбразурами й барбаканами і бозна з чим іще. Колись вона проходила курс середньовічної історії і тепер пригадала деякі терміни, але то було так давно. Звісно, десь там була й бенкетна зала, саме та, де вона й сама іноді підживлювалась. Але ті часи для неї в минулому. Якщо Мія намагатиметься задуже тиснути на неї або штовхати надто далеко, їй самій від цього буде непереливки.
Але треба розпочати з чогось помірного, легкого, вирішила вона.
– Якщо це Замок-на-Хаосі, – промовила вона, – де ж тоді сам Хаос? Я не бачу там нічого, окрім скупчення скель. І того червоного сяйва на обрії.
Мія з розпущеним по плечах чорним волоссям (ані завитка в цих шовковистих, прямих пасмах, зовсім не таких, як у Сюзанни) показала рукою по той бік внутрішнього провалля, що лежало під ними, в напрямку дальньої стіни, де височіли вежі і галерея продовжувала свій дуговий біг.
– Це цитадель, – сказала вона. – За нею – містечко Федік, тепер порожнє, всі загинули від Червоної Смерті тисячу років тому, а може, й більше. За ним…
– Червона Смерть? – перепитала Сюзанна спантеличено (вона злякалася, дивуючись сама собі). – Червона Смерть, як в Едгара По? Як у його оповіданні? А чом би й ні? Хіба вони вже не забрідали – щоб потім вибиратися звідти – в Країну Оз Френка Баума? Що наступного разу? Білий Кролик і Червона Королева?
– Мені того не знати, панночко. Єдине, що я можу тобі повідати, це те, що за порожнім містечком є зовнішня стіна, а поза зовнішньою стіною є велика тріщина в землі, заповнена монстрами, котрі морочаться, злягаються, плодяться і плекають наміри видертися звідти. Колись над тим місцем пролягав міст, але він давно завалився. «У часи предковічні», – як то говориться. Вони там такі жахливі, що звичайний чоловік або жінка від одного погляду на них глузд втратять.
Вона обдарувала Сюзанну власним поглядом. Безперечно, глузливим.
– Але для стрільця вони ніщо. Для такої, як ти, вони ніщо.
– Навіщо ти з мене глузуєш? – спитала Сюзанна тихо.
Мія поглянула здивовано, а тоді всміхнулася.
– Хіба це була моя ідея, припертися сюди? Стирчати тут на собачому холоді в той час, як Око Короля паскудить обрій і плямує своїм брудним світлом навіть сам місяць? Аж ніяк, пані! Це твоя ідея, тож нічого тобі на мене тут клепати своїм язиком!
Сюзанна могла б відповісти, що, перш за все, не їй належала ідея понести дитину від демона, але зараз був найгірший момент для сварки в стилі «це ти винна, бо ти винна завжди».
– Я не клепаю, – сказала Сюзанна. – Просто питаю.
Мія відмахнулася різким жестом, немов кажучи: «Не розмінюйся на дріб’язок», – і відвернула лице від Сюзанни. Буркнула собі під ніс:
– Може, в мене нема диплома Моргаузу33 і взагалі освіти немає. Але в будь-якому випадку – ти мене слухаєш? –