Мія підвелася. Раптом вийшла наперед Сюзанна і всадовила її назад.
– Ти це навіщо? – спитала здивовано Мія.
– Сама не знаю, гадки не маю. Давай просто потеревенимо трохи. Чому б тобі не почати з балачки про те, куди ти збиралася йти?
– Мені потрібно знайти телефойнь. Дехто мені мусить подзвонити.
– Телефон, – поправила її Сюзанна. – До речі, серденько, в тебе сорочка заляпана кров’ю, кров’ю Марґарет Айзенгарт, і рано чи пізно хтось обов’язково здогадається, що воно таке. Куди тоді ти дінешся?
Мія не відповіла ні словом, лише скривилась у презирливій усмішці. Сюзанну це розлютило. П’ять хвилин тому, чи хоч би й п’ятнадцять – під час такої забавки, яку вона щойно відбула, важко стежити за перебігом часу, – ця розбійницька курва благала про допомогу. А тепер, отримавши її, вона дарує презирливу посмішку своїй рятівниці. Що гірше, ця курва таки має рацію: вона цілісінький день може вештатися Мангеттеном і ніхто її не спитає – це висохла кров у неї на сорочці чи, найпевніше, вона просто обляпалася шоколадним кремом.
– Гаразд, – сказала Сюзанна. – Якщо навіть ніхто не занепокоїться через кров, де ти покладеш свої речі? – Тут інше запитання спливло їй до голови, те, яке мусило б постати першим. – Міє, звідки ти взагалі знаєш, що таке телефон? Тільки не треба мені казати, ніби телефони є там, звідки ти прийшла.
Без відповіді. Тільки насторожений погляд. Але принаймні вона стерла зі свого обличчя оту курв’ячу посмішку, і то вже добре.
– Ти маєш якихось друзів тут, чи не так? Або принаймні гадаєш, що вони тобі друзі. Ті, з котрими ти говорила в мене за спиною. Ті, котрі тобі допоможуть. Або ти лише сподіваєшся, що вони тобі допоможуть.
– А ти будеш мені допомагати чи ні? – Знову те саме. А яка ж зла. А попід її злістю що? Переляк? Ймовірно, це занадто сильно сказано, принаймні на цей момент. Проте вона занепокоєна, це точно. – Скільки в мене… у нас часу до того, як знову почнуться перейми?
Сюзанна гадала, десь від шести до десяти годин – напевне, перейми не відновляться до півночі, коли настане друге червня, – але воліла тримати це при собі.
– Я не знаю. Зовсім небагато.
– Тоді нам треба вирушати. Я мушу знайти телефойнь. Телефон тобто. У закритому місці.
Сюзанна згадала, що там, де Сорок шоста вулиця впирається у Першу авеню, стояв готель, але промовчала. Погляд її знову зупинився на торбі, колись рожевій, тепер червоній, і раптом вона зрозуміла. Не все, але достатньо, щоб злякатися й розізлитися.
«Я залишу його тут, – сказала Мія, маючи на увазі перстеник, який Сюзанні зробив Едді. – Я залишу його тут, де він його знайде. Потім, якщо буде на те воля ка, ти знову його носитимеш».
Не обіцянка, звісно, принаймні не пряма, але Мія, напевне ж, мала на увазі… Глухий гнів збурив Сюзанні мозок. Аякже, вона не обіцяла. Вона просто повела Сюзанну в потрібному їй самій напрямку, а решту робила Сюзанна.
Вона