Пуаро веде слідство. Агата Кристи

на велику суму, а тоді починає шукати нагоди втілити в життя свій план. І тут їй у пригоді стає випадкова історія, почута від молодого солдата. Наступного дня, коли monsieur le capitaine, як вона думає, вже пливе собі десь у далекому морі, вона прогулюється з чоловіком полями. «Яку цікаву історію почули ми вчора! – каже вона. – Невже людина може застрелити сама себе в такий спосіб?» І бідний старий дурень показує їй. Вкладає дуло гвинтівки собі в рот. Вона нахиляється і кладе палець на гачок, сміючись. «А тепер, мій любий, – каже зухвало, – як думаєте, я натисну гачок?» А тоді… Тоді, Гастінґсе, вона його натискає!

      Підозріло дешева квартира

      Досі я описував випадки, в яких розслідування Пуаро починалися з найголовнішого факту – вбивства чи крадіжки, – а закінчувалися тим, що детектив за допомогою дедукції виводив злочинця на чисту воду. Тепер же я хочу розповісти про те, як неймовірний ланцюг подій привів від незначущих на позір фактів, що привернули увагу Пуаро, до жахливих подій, які склалися в дуже незвичайну справу.

      Того вечора я гостював у приятеля, Джеральда Паркера. У вітальні сиділо ще з півдесятка людей, і розмова крутилася навколо пошуку житла в Лондоні. Будинки і квартири були особливою пристрастю Паркера. Відтоді, як закінчилася війна, він устиг поміняти мало не десяток квартир і невеличких будинків. І щойно Паркер десь облаштовувався, він одразу починав шукати щось нове й пакувати речі. Кожна нова квартира коштувала йому трохи дешевше за попередню, бо він добре вмів рахувати гроші. Але ним радше рухала не потреба зекономити, а спортивний інтерес. Ми слухали Паркера з пієтетом, який новачки відчувають до експерта. Тоді настала наша черга висловитися, і у вітальню вихлюпнулася мішанина голосів. Зрештою прожектори нашої уваги спрямувалися на місіс Робінсон, чарівну молоду леді, яка прийшла з чоловіком. Я ніколи раніше не бачив цієї пари: Паркер лиш недавно з ними познайомився.

      – Якщо вже зайшла мова про квартири, – мовила вона, – Паркере, ви вже знаєте, як нам пощастило? Ми нарешті знайшли помешкання! У Монтеґю-Меншенс.

      – О, – вигукнув Паркер, – я завжди казав, що там можна знайти чимало гарних квартир, і за непоганою ціною!

      – Так, але ціна цієї квартири не те що непогана – вона непристойно низька. Всього вісімдесят фунтів на рік!

      – Але ж… Монтеґю-Меншенс – це будинок неподалік від Найтсбриджа49, чи я помиляюся? Може, ви говорите про якусь убогу халупу на околицях, яка зветься так само?

      – Ні-ні, це та, що біля Найтсбриджа. От чому ми так зраділи.

      – Дивина та й годі! Цього просто не може бути. Але, мабуть, є якісь підводні камені? Великий завдаток?

      – Першого внеску ми взагалі не робили!

      – Не робили першого внеску! Вщипніть мене хтось! – застогнав Паркер.

      – Але нам довелося купити меблі, – зазначила місіс Робінсон.

      – Ага! – сплеснув у долоні Паркер. – Я знав, що підводні камені будуть!

      – За п’ятдесят фунтів. І меблі там чудові!

      – Здаюся,