1
Але яке там нічичирк! Якщо тертий калач Грицько Пелех, старий лис Степан Білий та проноза Андрій Яковина ще могли тримати язики на припоні, то що тут казати про козаків-донців, яких розкидали аж по чотирьох куренях – Корсунському, Медведівському, Уманському та Кальниболотському. Вкинули по два донці в кожен курінь до пари, щоб їм було веселіше. До Кальниболотського потрапили щирі завзятці Панько Лучка та Гаврусь Мережка, яких хитрі кальниболотці швидко схилили до картярської гри «на секрети», скориставшись тим, що їхній курінний Добривечір пішов із Сірком на Тягиню. І ось уже після першої програної партії необачні донці Лучка й Мережка мусили зізнатися, хто приїхав з ними на Січ у лисячому каптані й шапці-макітрі. Почувши про царевича, козаки одвісили щелепи до колін: до чого воно? Такої чудасії на Січі ще не було. До них приходили всілякі цабе – гетьмани прибігали на поклін, найвищі посли вчащали з тридев’ятих земель, чума приходила, короста, воші, сарана прилітала, а царі чи царевичі – ні.
– А насеру ж твоїй матері! – нарешті вигукнув кальниболотський козак Вовкотруб. – І що ж тепер буде?
Але ні Панько Лучка, ні Гаврусь Мережка, які прийшли з Дону разом із царевичем, не знали, що тепер буде, вони навіть не здогадувалися, чого царевич приїхав на Січ. А може, й знали, та не хотіли казати. Зате ж яку надію подали запорожцям! Вони відразу почали багатіти думкою, що тепер, нарешті, цар пришле їм давно обіцяне грошове жалування, пришле харчових припасів, пороху, свинцю, гармат, ядер та доброго сукна на нову одежину, бо ця вже так обносилася та просмерділася дьогтем, що соромно перед донцями.
– Егей, товариство! – затрубив-завив на всю горлянку Вовкотруб. – А чого це старшина приховує від нас, хто прийшов на Січ? Не було ще такого!
– Не було! – закричали козаки. – Треба потрусити ці лукаві душі та витіпати з них усю правду! Може, й жалування вже прийшло, а вони відмовчуються! Сірко б не мовчав!
– Треба взяти їх за барки, насеру їхній матері! – і далі трубив Вовкотруб. – Ми не посполиті, щоб нас дурити!
– За таке крутійство їх повісити мало!
– Бач, що вони собі позволяють! – підстрибнув, як півень, і поплював на долоні Гандрій Тхорик. Він був лисий, без оселедця, зате до бійки руки свербіли завжди. – Розперезалися, поки немає батька Сірка! Батько б їх вигнав із Січі, як мене колись вигнав був за те, що я заїхав у вухо одному підсудкові.
Лучка з Мережкою, не раді, що розбазікалися перед козаками, втягли голови в плечі й сиділи без голів.
– Яке там вигнати! – закричали кальниболотці. – Повісити!
– Втопити!
– Забити киями, як скажених псів!
Козаки висипали надвір і побачили, що цілі ватаги таких, як вони, нетяг вискакують з Уманського, Медведівського та Корсунського куренів. Саме звідти, де оселилися донці й, видно, теж не втримали язиків за зубами. На той гамір повибігала козачня з інших куренів, і за мить увесь Кіш знав про нечуване диво, яке допіру вчинилося на Січі, а їм, запорожцям, про те ні гу-гу. Натовп, розганяючи