– Я сам, – мовив молодик і підвівся, поправляючи на голові соболину шапку-макітру, наче боявся, що вона впаде і розіб’ється. – Я єсмь великий московський князь і рідний син нашого государя Олексія Михайловича, а зовуть мене царевич Симеон Олексійович.
Він примовк, щоб завважити, яке враження справили його слова на старшин, але ті були настільки приголомшені, що не подали жодного знаку. Їм сперло дух і заціпило. Вони навіть не встигли поставити під сумнів таке звідомлення, як тут озвався Іван Міюський:
– Це чиста правда, панове. І в тому ви ще не раз переконаєтеся.
– Чи можеш ти потвердити свої слова під присягою? – нарешті отверз вуста суддя Білий і запитав у донця те, що й годилося спитати судді.
– Присягаюся всім святим, що є в мені й коло мене! – перехрестився Іван Міюський. – Присягаюся Господом-Богом і осіняю себе святим хрестом, що перед вами істинний царевич Симеон Олексійович, син великого государя й великого князя, володаря усієї Великої, Малої і Білої Русі.
– А чим це можна довести? – спитав суддя Білий і враз подумав, що за таке запитання можна позбутися голови, якщо царевич виявиться правдивим.
– На його сіятельстві є достеменний знак від Бога, – сказав Іван Міюський.
Усі троє старшин втупилися у праве вухо молодика, вдвічі більше за ліве, гадаючи, що то і є той знак, але тут-таки кожного з них узяв сумнів. Вони ніколи не чули, щоб царським знаменням було якесь вухо, хай навіть віслючої величини. Навпаки, такий лопух міг вирости в дідька чи в якогось перевертня, тому старшини знову витріщилися на вухо молодика – чи не загострене воно на вершечку і чи немає на ньому волосся? Ні, вухо було округле, гладеньке й рожеве.
Здогадавшись, до чого так приглядаються старшини, Іван Міюський сказав:
– У Симеона Олексійовича знамення на плечі. Вроджений царський вінець. А на грудях – схрещені шабля і серп молодого місяця. Я це бачив на власні очі. Та якщо ви, панове, не вірите, то можете самі поглянути.
Симеон Олексійович заходився знімати каптан, але наказний Пелех його зупинив.
– Не треба, – промовив він. – Віримо. Чи, може, хтось сумлівається? – обернувся він до судді Білого й писаря Яковини.
– Віруємо, – закивали ті головами, підвелися, а разом з ними підвівся й наказний Пелех, і всі троє вклонилися царевичу.
– Але нам цікаво знати, – сказав Пелех, вирівнюючись у спині, – з чим припожалували його сіятельство до нашого Коша?
– Цікавість ваша зрозуміла, панове, – відповів Іван Міюський. – Однак тут таке вельбучне діло, що говорити про нього ми можемо тільки з кошовим Сірком.
– Он як, – холодно мовив Грицько Пелех.
Огрядний суддя Білий переступив з ноги на ногу. Йому вже кортіло сісти, але царевич стояв, скромно опустивши очі на носаки своїх сап’янців, через те і старшинам розсідатись не личило.
– Кошовий буде через тиждень-другий, – сказав суддя Білий.
– Ми знаємо, що він у поході, – кивнув горбатим носом Іван Міюський.