Едді нахилився до Cюзанни, великим і вказівним пальцем утворив кружальце і питально підвів брови: «О’кей?»
Кивнувши на знак згоди, вона затулила вуха долонями: «О’кей, але забираймося звідси, поки я не оглухла».
Утрьох вони перетнули галявину. Едді штовхав Сюзаннин візок, а сама вона тримала на колінах сумку зі шкурами. В кишені на спинці її візка теж було повно різного добра. І серед цих речей лежав шматок дерева, з якого досі не вивільнили більшу частину рогатки.
За їхніми спинами досі горлав ведмідь: він передавав своє останнє послання світові, повідомляючи, що повна зупинка відбудеться за сорок хвилин. Едді вже дочекатися не міг, коли ж це станеться. Зламані ялини похилилися одна на одну, утворивши щось на кшталт брами, і Едді подумав: «Ось де починається справжній шлях до Роландової Темної Вежі. Принаймні для нас із Сюзанною».
Він знову згадав свій сон – як із вікон, що спіраллю звивалися довкола Вежі, розгорталися прапори темряви, прапори, що ширилися над полем троянд, наче чорнильна пляма. І тієї миті, коли вони проходили під похиленими деревами, його тіло аж до самих кісток пройняв дрож.
Їм пощастило: користуватися візком вдалося довше, ніж розраховував Роланд. Ялини в цьому лісі були дуже старі, й опала хвоя їхніх лапатих гілок утворила глибокий килим, що пригнічував практично всю рослинність. Сюзанна мала міцні руки – міцніші, ніж у Едді (хоча Роланд підозрював, що невдовзі хлопець надолужить), – тож легко просувалася на візку по рівній затіненій землі. Коли вони наблизилися до поваленого ведмедем дерева, Роланд підняв її з візка, а Едді перевіз його через перепону.
З-поза їхніх спин, лише трохи притлумлений відстанню, механічний голос ведмедя на повну потужність мовив, що заряд останнього робочого суб’ядерного акумулятора практично нульовий.
– Сподіваюся, та чортівня у тебе на спині залишатиметься пустою увесь день! – прокричала Сюзанна до стрільця.
Роланд погодився, але минуло менше п’ятнадцяти хвилин, і поверхня землі стала похилою. В цій старезній частині лісу почали з’являтися тонші, молодші дерева: берізки, вільхи, також трапилося декілька низьких кленів, що міцно вчепилися коренями в землю. Хвойний килим потоншав, і колеса Сюзанниного візка почали чіплятися за низькорослі чагарники, що росли в просвітах між деревами. Їхні тонкі гілки торохтіли об сталеві спиці коліс. Едді навалився на ручки, і так вони змогли проїхати ще чверть милі. А потім схил став крутішим, і земля під ногами пом’якшала.
– Пора на спину, леді, – сказав Роланд.
– Давайте спробуємо ще трохи проїхати. Як вам ідея, га? А раптом їхати стане легше.
Але Роланд був невблаганний.
– Якщо ти спробуєш спуститися з того схилу, то ти тойво… як ти це називаєш, Едді? повернешся?
Едді