– Мене заберуть, – уперто повторив огрядний, і його штовхнули в бік.
– Я чув… – знову почав Юстин, хоча голос його тонув у загальному галасі. – Я чув, що не в армію, не у військо!
На його слова не звернули уваги. Усі говорили разом, ніхто нікого не слухав, усім було страшно і тоскно, усіх невідомо навіщо висмикнули з повсякденного життя, усі боялися майбутнього, усі хотіли виговоритися… Зрештою Юстин заснув, згорнувшись калачиком. Уві сні до нього прийшли ельфуші, що вигризали сердечка на круглих рожевих яблучних боках; Юстин кричав, аби перестали псувати товар – але ельфуші тільки знущально шкірили зуби…
А вдосвіта Юстин прокинувся від того, що якийсь домохранець уліз йому за комір. Юстин завив од відрази, виттям розбудив сусідів і дістав стусана від бородатого. Повітря в кімнаті стало за ніч таким щільним, що з нього можна було, напевно, відливати свічки.
Було вже світло, коли в’язнів підняли, вервечкою вивели у двір і звеліли вмитися. Холодна вода повернула отупілому Юстину здатність міркувати; відійшовши вбік, він порахував товаришів по нещастю – разом із Юстином їх виявилося сорок дев’ять! Занадто багато, щоб знаходитися в одній кімнаті з низькою стелею, але явно недостатньо, щоб поповнити армію.
Дід розповідав – у той рік, коли його забрали вербувальники, рекрутів рахували тисячами. Годували по двадцятеро з одного казана, утримували в чистому полі, в загороді, ніби худобу. Ні, сорок дев’ять – занадто мало для рекрутського набору…
Що тепер із дідом буде? Як він зараз? Мучиться, не знаючи нічого про Юстинову долю…
Тим часом на середину двору викотили казан, і парубійко в білому фартуху взявся наповнювати кашею глиняні миски. Мисок теж було сорок дев’ять; огрядний юнак не наївся, а плечистий хлопець із неприємними чорними очима спробував відібрати порцію у хлопчика, проте зустрівся поглядом із нудьгуючим стражником у кутку двору – і передумав. Попоївши, Юстин підбадьорився; в’язням дали можливість справити потреби і привести себе до ладу, а потім вишикували вервечкою і повели кудись, і незабаром Юстин та інші опинились у високій просторій залі, прохолодній і зовсім не задушливій.
Сорок дев’ять чоловіків вишикували вздовж стіни. Праворуч і ліворуч стояли, бавлячись батогами, байдужі воїни в шовкових плащах поверх кольчуг. Юстин опинився на лівому боці нерівної шеренги – поруч з Акіром і хлопчиком.
Звідкись із бічних дверей з’явився багато і неохайно вдягнений чоловік без головного убору, з відблисками на лисині. Зупинився посеред зали, окинув поглядом сторопілих в’язнів; кивнув комусь, невидимому в отворі:
– Можна.
Загуркотіли по підлозі важкі колеса; Юстин роззявив рот. Двоє стражників викотили й обережно встановили біля протилежної стіни візок. На візку містилася срібна таця, а на таці лежала, підводячи й опускаючи боки, незбагненних розмірів сіра жаба.
Хлопчик, який стояв