Якоїсь миті вона відвела руки – і Дадон здригнувся. У першу секунду він не встиг зрозуміти, чому так сухо в горлі й боляче в животі – та за його плечем хрипко задихав молодий воїн, і вже наступної миті Дадон усвідомив і спокусу, і своє власне непристойне бажання. Навіть будучи безпорадною, наляканою і негарною, дівчина шкірою випромінювала заклик плоті; аромат гріха, густого й липучого, перебив навіть дух благовонь. Усі, хто цієї миті були в наметі, зробили крок уперед.
Дадон застогнав і підняв меч. Безсовісніший виродок, що знищив… Він сильний духом – він немолодий. Він уже знає, куди націлити безжалісне лезо – в основу шиї, між червоним кораловим намистом і золотим із камінцями ланцюжком…
– Не треба, – заплакала вона тихо і безнадійно. – Будь ласка, не треба. Пожалійте…
Вигляд оголеної сталі примусив її дрижати всім тілом. Крізь розчепірені пальці на Дадона дивилося одне кругле, чорне, як терен, повне сліз дитяче око:
– Не треба…
У наметі стояла туга, майже відчутна тиша. По маленькій піднятій долоні котилися прозорі краплі. Меч у руці Дадона спіймав на лезо відблеск вогню; за його спиною хтось переривчасто зітхнув.
– Ти хто? – запитав хрипко.
Вона не знала.
Усього її життя було – днів двадцять п’ять; усе життя її було – намет і щастя, вона відпочивала на подушках і їла фрукти, і вона любила… Імені не мала. Вона називала себе «царицею»… Вона не знала, царицею чого. Їй просто подобалося це слово… Потім зробилося страшно. Тому що на зміну любові прийшла смерть; тут ходила смерть і збирала жертву. Вона не знала, чому.
Дадон мовчав і дивився, як вона плаче. Вона була молодшою від його синів – років на п’ять молодша за Гришу і на повні вісім молодша за Тошу. Тепер вона йому здалася лише заплаканим дівчиськом – але назустріч його синам вона вийшла з посмішкою на ще не покусаних вустах, і поклик її плоті, нехай не усвідомлений нею самою, здатен був оглушити, лишити розуму, убити…
Убив.
Поховальне вогнище здійнялося до неба; Дадон під страхом смерті заборонив будь-кому заходити в намет. І поставив на вході сторожу.
Він помер двічі, двічі помер у двох своїх синах, і не в горі перебував – у смерті. Вона була – життя… Чи подоба життя. Увесь світ віддзеркалюється в небі – сині поля і білі палаци, кращі за ті, що є на землі, але недосяжні, вони вмирали раніше, ніж ти, лежачий у траві, устигнеш повірити в них…
Блюзнірство, дивина. Палац із білих хмар, коли перша грудка землі вже впала на його старечі груди. І він поселився в цьому палаці, не думаючи про похоронне вогнище до неба.
Шкіра її пахла яблуками. Чорний серпанок волосся, переривчасте дихання, забуття… Вуста вологі, як річкові камені… У мороці, що охопив його, злітала птаха – одна і та сама, здається, удод, злітала й злітала, із того самого місця, і розліталася під крилами ялинкова луска…
Потім йому