– Перепрошую, матінко настоятелько, – заговорив Фрост. – Я сам не католик, тому не дуже розумію. Що ви маєте на увазі під спогляданням?
Він говорив спокійно й чемно, тож абатиса усміхнулася йому тепліше, ніж до того Ріццолі.
– Ми ведемо замислене життя, повне молитов, усамітнення з Господом і роздумів. Саме тому ми замикаємося за стінами, не пускаємо відвідувачів. У самоті ми знаходимо втіху.
– А що, як одна з вас порушить правила? – запитала Ріццолі. – Викинете її?
Мора побачила, як Фрост скривився від такого різкого запитання напарниці.
– Дотримання правил добровільне, – пояснила настоятелька. – Ми дотримуємося їх тому, що хочемо того.
– Але ж має час від часу траплятися таке, що якась черниця прокинеться зранку і скаже: «Щось мені хочеться на пляж».
– Не буває такого.
– Мусить бути. Вони ж просто люди.
– Не буває такого.
– Ніхто не порушує правил? Не перелазить через стіни?
– Ми не маємо потреби виходити з абатства. Місіс Отіс купує продукти. Отець Брофі дбає про наші духовні потреби.
– А листи? Телефонні дзвінки? Навіть у в’язницях суворого режиму час від часу дозволяється комусь зателефонувати.
Фрост зболено похитав головою.
– Ми маємо телефон для надзвичайних випадків, – відповіла черниця.
– І хто завгодно може ним скористатися?
– Для чого їм це?
– А пошта? Вам приходять листи?
– Деякі з нас обирають відмову від листування.
– А якщо хочеться відправити комусь листа?
– Кому?
– Хіба це має значення?
На обличчі матінки Мери Климент застигла натягнута усмішка штибу «Боже-дай-мені-терпіння».
– Можу тільки ще раз повторити, детективе. Ми не в’язні. Ми самі обираємо таке життя. Ті, хто не погоджуються з цими правилами, можуть піти.
– І що вони робитимуть у зовнішньому світі?
– Ви, схоже, думаєте, що ми нічого не знаємо про той світ. Однак деякі наші сестри служили у школах чи лікарнях.
– Мені здалося, що ваше усамітнення не дозволяє виходити за стіни монастиря.
– Іноді Господь закликає нас виконувати Його завдання за межами ордену. Кілька років тому сестра Урсула відчула Його поклик до служіння за кордоном і дістала дозвіл жити поза орденом, не зрікаючись своїх обітниць.
– Але повернулася.
– Минулого року.
– Їй не сподобалось у великому світі?
– Її місія в Індії виявилася непростою. Мало місце й насильство: на селище напали терористи. Тоді вона й повернулася до нас. Тут вона знову почувалась у безпеці.
– Сестра Урсула не мала родини, до якої могла б повернутися?
– Її найближчим родичем був брат, який помер два роки тому. Тепер ми – її родина, її дім – у Грейстоунз. Коли ви, детективе, відчуваєте втому від світу і прагнете втіхи, чи ж ви не повертаєтеся додому? – м’яко запитала абатиса.
Схоже, відповідь засмутила Ріццолі. Її погляд