– Бабуся? – Богдан здивовано.
– Так, бабуся. Олесева мама.
– Он як? Тепер у Настуні є ще одна бабуся, – сказав Богдан, а далі подумав, що на які вихідні забрала новоявлена бабуся, сьогодні ж тільки четвер. А Настуня вчиться у школі.
«Ні, братці, так не піде», – подумав Богдан. Із тим настроєм і ступив до будинку.
Усе відбулося аж занадто просто. Шекспір із його пристрастями й запитаннями чи якийсь дрібніший писака навіть не визирнули, дрімали десь собі в куточку. Богдан, як міг, чемно привітався, його колишня дружина і її теперішній чоловік, котрі стояли посеред кімнати, майже дуетом відповіли. Почувся дитячий голосок, і з сусідньої кімнати видибав карапуз років двох, спинився за порогом, тицьнув пальчиком у незваного прийшляка, промовив здивовано: «Дядя!» Марія квапливо взяла малого на руки, притулила, мовби захищаючись од чоловіка, який приніс небезпеку. Малий – син від Олеся, зрозумів Богдан, син, про якого він справді не знав.
– Хотів Настуню побачити, – сказав Богдан. – Та Віка повідомила, що доньку вже вчасно евакуювали від батька.
– Так вийшло, Богдане, – сказала Марія. – Справді, так вийшло. Ніна Андріївна, Олесева мама, саме приїхала, ну й Настуня захотіла поїхати з бабусею. Вибач уже, але коли твоя мама приїжджала, я не боронила їй бачитися з Настунею.
– І за це дякую, – сказав Богдан. – Ну що ж, коли Настуня повернеться, тоді й зустрінемося. Піду я.
– Богдане, ми вже тобі приготували кімнату, – повідомила Марія. – І вхід окремий зробили, щоб тобі зручно було. Це й твій будинок, ми так вирішили. Житимеш, скільки захочеш. Можеш поставити свої речі, помитися, а потім разом повечеряємо.
– Дякую, я не голодний, – сказав Богдан. – А от переночувати – переночую. А може, затримаюся й дочекаюся Настуні.
– Я проведу вас, – сказала Віка.
Богдан рушив за нею, у дверях обернувся:
– А тобі, друже Олесю, я ще встигну натовкти пику.
З тим і вийшов. Годилося б ще щось сказати перед тим, як погрожувати цьому вилупку, що присвоїв його щастя і любов, – може, хоча б спитати, як звати їхнього малого (ут-тю, який гарнюній, зачали, певно, під повним місяцем), – та сили ні на що, ні на які слова не було. Перший день на волі стомив його, а ця зустріч розчинила двері-пащу в провалля, до якого ще належало падати, неждано вирвавшись на волю.
На подвір’ї майже стемніло. Огортався ще розрідженою темінню невеличкий сад, у якому росли деревцята, посаджені ним. Двоє деревцят – слива і вишня. Вони вже, певно, великі стали за ці роки його відсутності. Завтра роздивиться й привітається, бо в темряві вони його не впізнають. Богдан не любив яблук – яблунь у саду росло трійко і ще одна, найстарша з усіх, груша. Зате любив сливи і вишні й втулив по одній деревині. Виросли, як і виросла за цей час Настуня-Настуся. Тут він подумав, що за ці роки Олесь, певно, посадив як не два, то хоча б саджанець. А може, свої посадив, а його викорчував чи зрізав? Бо ж садок маленький.
Віка провела до недавно врізаних дверей (яка турбота з боку зрадниці Марії, хоча врізував, певно ж, Олесь чи наймані