Я знав, як тут треба було поводитись. Сьогодні – жодного слова про звичайні їхні справи, жодного недоречного натяку. Сьогодні треба було забути про неймовірну витривалість Рози, за яку її прозвано Залізною Кобилою, про розмови Фріці з торговцем худобою Стефаном Гріголяйтом про кохання, про те, як Кікі пританцьовує вдосвіта біля кошика з крендельками. Сьогоднішня бесіда мала пасувати вишуканому дамському товариству.
– Усе вже наготувала, Ліллі? – запитав я.
Вона кивнула.
– Посаг уже давно готовий.
– Чудовий посаг, – втрутилася Роза. – Все є до останньої мереживної накидочки…
– А навіщо ці мереживні накидочки? – запитав я.
– Та ти що, Роббі? – Роза так докірливо глянула на мене, що я якомога швидше згадав, навіщо вони, і сказав їй про це. Мереживні накидочки – це ж плетені чохли на меблі, символ дрібнобуржуазного добробуту, священний символ шлюбного життя і втраченого раю… Усі ці жінки стали повіями не з покликання, їх просто вибило з колії нормального життя. Потай вони мріяли про шлюбну постіль, а не про розпусту. Але вони нізащо в світі не зізналися б у цьому.
Я сів до піаніно. Роза вже давно чекала на це. Вона, як і всі ці дівчата, любила музику. На прощання я ще раз зіграв усі її та Лілліні улюблені мелодії. Спочатку «Молитву діви». Хоч назва не надто пасувала до нашої кав’ярні, зате це була гучна, бравурна п’єска. Потім зіграв «Вечірню пісню пташок», «Альпи палають», «Коли вмирає кохання», «Арлекінові мільйони», а наприкінці – «Серце прагне в рідний край». Остання була улюбленою Розиною піснею. Бо ж повії – найчерствіші й водночас найсентиментальніші з людей. Підспівували всі. Гомосексуаліст Кікі вторував.
Нарешті Ліллі підвелася з-за столу. Їй треба було зайти по нареченого. Роза щиро розцілувалася з нею.
– Щасти тобі, Ліллі! Не піддавайся!
Несучи купу подарунків, Ліллі пішла. І Бог його знає чому, але обличчя її зовсім змінилося. Жорсткі риси, що вирізьблюються в кожного, кому доводиться спізнати людську підлоту, наче стерлися, обличчя полагіднішало, на ньому прозирало щось молоде, дівоче.
Ми вийшли на вулицю й помахали Ліллі вслід. І раптом розридалася Мімі. Вона сама була колись одружена. Чоловік її помер на війні від запалення легенів. Якби його було вбито, вона мала б хоч якусь пенсію і їй нічого було б іти на вулицю. Роза поплескала її по спині.
– Ну, Мімі, тільки не розкисай. Ходімо, вип’ємо ще кави!
Усе товариство повернулося до темного приміщення, як кури на сідало. Але гарний настрій уже минувся.
– Заграй-но, Роббі, іще щось на прощання! – попросила Роза. – Щоб підняти нам дух!
– Гаразд, – відповів я. – Давайте вріжемо «Марш давніх друзів»!
А потім розпрощався і я. Роза тицьнула мені пакет із печивом. Я віддав його «матусиному» синові, який уже готував на вулиці казан із ковбасками.
Я