– Клаасе, не розводьтеся довго.
– Я просто хочу наголосити, що статку ми так і не надбали. Зате ви тепер не бідніші за самого губернатора.
– Усяке буває, брате мій. Нема на те ради! Людина хоч і зветься Божим творінням, проте грішна й недосконала. Взяти хоча б вас. Усі ви непробудні п’яниці й запеклі картярі. Тому й сидите тепер на бобах, і голови вам тріщать од думок, що ж то воно з вами далі буде…
– Тепер про мій план… Може, перехилимо по одній? Горло пересохло.
– Пізніше… Далі, Клаасе.
– Коли я прибув з Кейптауна з копійчаними результатами нашої останньої операції, випадок привів мене до готелю, де зупинився містер Смітсон із донькою і зятем. Ніхто не підозрював, що я тут, поруч із ними, за перегородкою; усі їхні таємниці стали моїми – я жив їхнім життям і пильнував кожен їхній крок… Слід сказати, що я шаленів од краси цієї дівчинки, а француза просто зненавидів…
– Я знаю про це, Клаасе, – перебив його гість голосом, що нагадував скрекіт сарани.
– Отож я й кажу: вони теж залишилися без грошей, – невдоволений тим, що йому не дали розповісти про найніжніші почуття, вів далі оповідач. – У них з’явилася одна божевільна ідея… І мене вона теж надихнула! Ви, мабуть, чули легенду про незліченні скарби кафрських королів, про цілу купу алмазів, захованих десь на Замбезі, недалеко від порогів?
– Пусті теревені, – мовив проповідник. – Ми марно гаємо час…
Клаас похмуро поглянув на нього й промовив:
– Можете мені не вірити. Але місце, де сховано скарби, їм видав нащадок тубільних правителів, кафр Лакмі, незадовго до своєї смерті. У моїх, так би мовити, підопічних є мапа, і вони твердо переконані, що знайдуть той скарб. Інакше чому б Вільрож сам вирушив на пошуки? Я ж потай супроводив його аж до Нельсонсфонтейна. Там він умовив приєднатися до нього свого давнього приятеля – я підслухав, про що вони базікали в його наметі… Сам факт існування цієї купи алмазів не викликає сумніву, і я певен, що вони їх таки знайдуть.
– Ну що ж, зрозуміло. Отже, доведеться йти їхніми слідами, – вирішив проповідник. – Французи самі приведуть нас до скарбу, а коли заволодіють ним, ми напевно знайдемо спосіб звільнити їх від цього непосильного тягаря.
– Мало плентатися за ними назирці – це надто небезпечно, – зневажливо стенув плечима Клаас. – Тут потрібен сильний хід… Може, приєднатися до них? Але ми троє для цього не підходимо – Вільрож занадто добре нас знає.
– А от я цілком можу це зробити, – зауважив псевдопастор, на якого подіяла впевненість бандита. – Крім того, я охоче зустрінуся з нашими колишніми помічниками – західними бечуанами. Їх можна буде пустити по сліду