Молитви наші дійшли до Бога, і тато, контужений, поранений, але живий, повернувся додому. Матері він привіз якесь картате плаття, а мені – віскозну хустку та кофтинку з коротенькими рукавчиками в червону і білу квіточку.
У школу я пішла у сорок четвертому році, коли ще тривала кровопролитна війна. Вдягнути не було чого, але Тьотя пошила мені плаття з невибіленого полотна. Потім його пофарбували у червоний колір. Скільки ж то було радощів! Як мені заздрили мої молодші! До школи я йшла, не знаючи жодної букви, не вміючи рахувати. Але яка була жага знань! Класи були переповнені, у кожному більш ніж по сорок учнів. Серед нас було багато переростків, бо за окупації школа не працювала. За старими партами ми сиділи по троє. Чорнила не було, тому його самі робили з ягід бузини або соку червоного буряка. Зошитів теж не було, то писали де прийдеться: між рядками старих газет та на клаптиках паперу. Мені ж стали в пригоді канцелярські книги, які батько прислав з фронту. А ми в цей час співали пісні про Сталіна, в читанці на першій сторінці був портрет Леніна, на другій – Сталіна. Під ним красувався напис: «Спасибі Сталіну за наше щасливе дитинство». На уроках ми розучували пісні про Сталіна:
З піснею про Сталіна
Починаєм день,
Кращих ми не знаємо
На землі пісень.
Або ще така:
Із-за гір та з-за високих
Сизокрил орел летить.
Не зламати крил широких,
Того льоту не спинить.
І ми щиро вірили в те, що Сталін дуже піклується про нас, дітей, як піклується рідний батько. Тому на свята Жовтневої революції, Перше травня, День Перемоги старші хлопці йшли до лісу та приносили барвінок – вічнозелений плющ. А дівчатка в’язали вінки, робили квіти з кольорового паперу, прикріпляли їх до вінків і прикрашали ними портрети Леніна та Сталіна.
У класі висіла одна лампа, було погано видно, особливо взимку. Але я дуже старалася і вчилася на відмінно. На все життя я запам’ятала першу свою вчительку Надію Іванівну. Вона була молода, дуже вродлива і мала довгу чорну косу, яку заплітала та іноді вкладала вінком на голові. Для мене Надія Іванівна одразу ж стала ідеалом, бо була дуже велична, гарна і добра. З першого класу я захотіла стати, як вона, вчителькою.
Коли прийшла зима, то стало холодно, і мені вирішили пошити чи то труси, чи гамаші, щоб було у чому ходити до школи. Але тканини ми не мали, і Тьотя пошила мені їх зі старої драної ковдри. Резинки не було, тож щоб штани не сповзали донизу, вона пришила до них одну підтяжку. Обнова виявилася дуже колючою, і мені вона не сподобалася. Щоранку мама будила мене раніше, щоб вдягти ті штани.
– Доню, треба вдягати штани, – казала вона. – Бо змерзнеш.
– Не буду! – одразу ж починала плакати я. – Вони кусаються!
– Треба, бо застудишся, – вмовляла мене мати.
– Нехай! – лементувала я. – Нехай застуджуся, але не буду їх