Нарешті двері в сінях тихенько заскрипіли. Чи то завірюха так підвиває? Потім прочинилися хатні двері, увірвався холод – відчула на собі, бо спала якраз біля входу на скрині. Але то все неважливо! Головне, що тато повернувся.
– Тихо! – наказує батько. – Все добре!
Він швидко обтрушує з кожуха та валянок сніг, ставить кочергу біля печі та кудись у темряві ховає заповітний мішок. Я трохи заспокоїлася, пошепки подякувала Богові за те, що тата не спіймали, і вже зібралася спати, коли у двері гучно загрюкали.
– Відчиняй! Негайно! – загримів чужий голос знадвору.
– Господи! Що ж тепер буде?! – зашепотіла перелякана мати.
– Спокійно, – сказав тато, встаючи з ліжка. – Ви нічого не знаєте. Зрозуміли?
Закалатало серце в грудях від переляку, аж дихати важко стало. Лежу та прислухаюся. Ось тато відкриває чужим людям двері, вони вриваються до хати, і менші діти починають плакати від страху.
– Засвіти світло! – наказують чужі дядьки.
– А що трапилося? – питає батько й запалює лампу.
– А то ти не знаєш?!
– Ні.
– І з хати, хочеш сказати, нікуди не виходив?
– Та ні ж бо! Ні.
– А чому ж від буртів до твоєї хати сліди ведуть?
– Цього не може бути! Богом присягаюся! – божиться бідний батько.
Чоловік у засніженому кожусі прискіпливо оглядає татові валянки.
– Кажеш, що з хати не виходив?
– Так.
– А чому ж вони у снігу?
– Не може бути! – стоїть тато на своєму.
– Ти брешеш! – вже кричить чоловік у кожусі під плач переляканих дітей. – На них ще є краплі від талого снігу.
– Так то ж я до вітру надвір виходив!
– До вітру кажеш? Брешеш, сучий потрух! До колгоспного майна руку простягнув? Ось і на кочерзі сира земля видна! Обшукай хату, – наказує він другому чоловікові. – Знайдемо картоплю, що накрав – довго ще своїх цуценят не побачиш!
Мати не витримує, закриває долонями лице і починає тихенько плакати. «Все, – думаю, – зараз знайдуть мішок з картоплею і заберуть нашого тата до в’язниці».
Почали вони робити обшук, заглядають усюди, а знайти не можуть. А батько стоїть посеред хати, як з хреста знятий. Скаженіють від злості непрохані гості, добре розуміють, що тато тільки-но повернувся з колгоспного поля, а мішок як крізь землю провалився. Все обшукали, аж спітніли, а картоплі не знайшли.
– Знаю, що ти крав, – каже чоловік у кожусі. – Знаю напевне!
– Ви ж самі бачите, що немає в мене картоплі, – запевняє тато. – Якби ж була, то чи не знайшли б ви її? Шукайте, якщо ваша ласка!
Знову почали чужинці заглядати усюди, а мішка знайти не можуть!
– Іншого разу знайду, тоді не відкрутишся! – кинув непроханий гість зі злом і вийшов з хати, голосно грюкнувши дверима.
Усі з полегшенням зітхнули, перехрестилися, подякували Богові. Ще довго не розмовляли, сиділи тихо та все прислухалися: чи не повернуться? Чи, бува, не підслуховують