Меч Сагайдачного. Виктор Вальд

був золото на монети пустити. Ні часу, ні клепки не було нові штампи виготовити. Ото на мідних штампах і робили золоті копійки. Радів шинкар, бо й раніше, загулявши, козаки золотими копійками розплачувалися. А тут мідь, що видалася за золото. Видати мідь за золото нескладно. Треба лише розплавити золото із ртуттю й тонко нанести на поверхню, а потім прожарити. Це називається вогневе золочення. А є ще золочення на олійній основі, і на глиняній, і на водній. Ото взяв шинкар монетки у свої пітні від жадоби руки – кепська позолота й злізла. Той лиходій – фальшивомонетник, і він заслужив, щоб йому горло свинцем залили, – підсумував учений чоловік Фабріус Пойда.

      – Однак шинкар запевняє, що монети точно були золоті. У нього нюх на золото. А перетворилися вони в його жмені, коли розбійник йому в очі подивився та чаклунське слово сказав, – наполягав пан Дзевульський.

      – Уточните це, коли пов’яжете його. А ось ця монетка цікавіша, – знов озвався вчений лікар і зволив нарешті передати панові комісару здобич його помічника. – Що скажете?

      – О! Це рідкісна і дуже цінна монета, – мимоволі вирвалося з уст Якуба Собеського. – «GROSI CRACOVIENSESS»![23] Такі лише в родовитих панів у тайниках збереглися.

      – А розбійники силою й хитрістю ці монети в них здобули, – висловив своє припущення пан Дзевульський. – Одне мені стало зрозуміло після проведеного розслідування: і той, що вранці розплачувався, й інший, що платив після полудня, для нас цікаві. Я в цьому переконався, коли ретельно того шинкаря допитав.

      – І що той шинкар сказав? – пан Собеський відчув, що в ньому прокидається інтерес до цієї справи.

      – Засвідчив, що його синок гостей до братського монастиря провів. І впустили їх обох після того, як вони сказали біля брами: «Званий прийшов».

      – Умовлені таємні слова! – вигукнув лікар.

      – Схоже на те, – після довгого мовчання відповів пан Собеський. – Значить, не прості ті розбійники. І не просто так у монастир навідалися після того, як козаки роз’їхалися. А Оліфер Голуб усе ще в Києві?

      – У Києві, ясновельможний пане. Взяв на себе справи покійного гетьмана. Кажуть, що він буде наступником Конашевича, – кивнув помічник комісара.

      – Будемо сподіватися, що й меч Сагайдачного все ще в братському монастирі, і меч цей від мене не вислизне!

      – Дався тобі, пане Собеський, той меч. Тільки про нього й говориш, – стенув плечима лікар.

      – Бачу, що повинен я королю ще одного листа написати, та й ти в розмові з його величністю мене підтримати повинен. Той меч не простий. Багато бід для Польщі я в ньому вбачаю. І все через зарозумілість королевича Владислава, який відкинув мої справедливі доводи. Та й я в ті важкі дні не вповні усвідомив усі наслідки такого кроку спадкоємця престолу, інакше б силою перешкоджав королевичу.

      Лікар із сумнівом похитав головою. Та й сам Якуб сумнівався – але щось точно зробив би.

* * *

      Ще в поході на Москву та в битвах за право на трон