Дякувати Господу, що Конашевич не став збирати свій козацький табір і дочекався того часу, коли турки не повернули назад. Почали б збиратися козаки в свої містечка та в дніпровські очерети – й усе! Вмить розбіглися б захисники Речі Посполитої – а там ні грошей, ні слів не вистачило б для того, щоб зібрати бодай невеличке військо. І це при тому, що польське шляхетство на ратному полі стояло за свої привілеї, землі, багатства. А за що боролися ті, кого шляхта прикро іменувала «своїми холопами» й «бидлом»?
Атож, за що, а головне – за кого боролися ті сорок тисяч козаків з Украйни, які завдяки своїй хоробрості та неймовірній дисципліні й згуртованості витримали багатоденні гарматні обстріли й атаки розлючених яничар?
Ось що найцікавіше – і найсумніше!
Ще з десяток років тому йшли чайки[19] Конашевича до турецьких берегів і до Криму з парою тисяч козаків. У поході на московські землі гетьман вів десятитисячне військо. Під Хотином у Конашевича-Сагайдачного вже була сорокатисячна армія. Не гірша, а багато в чому краща від прославлених на весь світ яничар. Яким потрібно бути вождем і людиною, щоб на твій заклик зібралися тисячі тих, хто сам собі на умі й на будь-яку знаду відповідає: «Я козак вільний». Та й чи людина той гетьман, який зумів вивести з дніпровських плавнів таку силу-силенну навченого війська? А скільки на тих островах і в очеретяних заростях іще воїнів? Так з такою армією не те що від Речі Посполитої відійти легко можна, а й саму її під себе підім’яти.
Тепер ще раз хвала Господу, що закликав до себе цього… Як це записано в хроніці Хотинської битви? Ага, ось!
«…Цей Петро Конашевич, чоловік рідкісної мудрості та зрілого судження у справах, спритний у словах і вчинках, хоча за походженням, способом життя і звичками то була проста людина, проте в очах пізнішого потомства він гідний стати поряд із найвідомішими людьми свого часу в Польщі… Одне слово, це була людина смілива, розумна, шукач небезпек, який нехтував життям, перший у нападі, а у відступі – останній; рука його ніколи не давала промаху; він був пильний у таборі, не любив зніженості й не такою мірою віддавався пияцтву, як то було в звичаї у козаків…»
За такого гетьмана могла виникнути міцна держава на заздрість і занепокоєння сусідам.
Сказано добре – і все то правда, що писано рукою Якуба Собеського в хроніці Хотинської битви. Що ж тоді так дратує і навіть злить посланця короля і комісара сейму?
Собеський встав із-за скромного столу, пройшовся по невеликій і простій кімнаті. Та й яке оздоблення може тут бути? Щойно відбудовується твердиня на київській Замковій горі. Не минуло й чотирьох років, як почалося відродження цих укріплень, знищених ударом блискавки ще в 1605 році. Про блискавки кажуть свідки, яких опитав Якуб Собеський. Але не виключено, що замок був знищений зі злого наміру.
Як багато ще тих, хто противиться розумному й важливому. А що може