Дарбі схвильовано вдихнула. Перш ніж видихнути, вона порахувала до п’яти, як колись вчила її мати.
Зараз перевага на моєму боці.
Я не можу її змарнувати.
Як би їй хотілося, аби в цій ситуації опинився хтось інший. Хтось розумніший, сміливіший, більш непохитний і вмілий. Хтось з університетської програми підготовки офіцерів збройних сил, одна з тих спітнілих дівок у камуфляжі, які тягають із собою важкі наплічники сюди-туди по кампусу. Хтось, хто знає джиу-джитсу. Чорт забирай, будь-хто інший.
Але опинилася саме вона.
Дарбі Торн, дивна дівчина, яка ховалася від вечірок у кімнаті гуртожитку, обклеєній малюнками, зробленими чорним олівцем із могил незнайомців, наче якийсь енергетичний вампір.
Коли надворі хуртовина посилилася, вона увімкнула свій айфон і швидко написала ще одне есемес. Просто чернетку. Про всяк випадок, якщо станеться немислиме, але все одно на її очах зблиснули сльози.
Мамо, якщо ти побачиш це есемес на моєму телефоні, це означатиме, що зі мною щось сталося. Зараз я пишу його із зони відпочинку, в якій я застрягла на всю ніч, і один із присутніх тут може бути небезпечним. Сподіваюся, це просто параноя. Але якщо ні… просто знай, що я прошу вибачення за все. Усе, що сказала і зробила тобі. Вибач за ту телефонну розмову на День подяки. Ти не заслуговуєш на таке. Мамо, я дуже тебе люблю. І мені дуже прикро.
З любов’ю твоя дочка
Через п’ятнадцять хвилин Ларс пішов до вбиральні.
Він проходив повз стілець Дарбі, і вона помітила дещо дивне. Ларс зняв свої чорні лижні рукавиці, оголивши бліду шкіру на тильному боці лівої руки, всіяну крихітними пухирцями. Наче комарині укуси. Або пошрамована шкіра, хоча Дарбі не могла уявити, який страшний інструмент міг зробити таке з людською рукою, не інакше, як тертушка для сиру…
Тоді Ларс проминув її і зник у чоловічому туалеті. Двері зі свистом зачинилися, й минула майже вічність, перш ніж почулося клацання замка.
Зараз.
Дарбі відсунулася на стільці й підвелася на тремтячі ноги. Ед та Ешлі подивилися на неї. Це був її шанс, її півхвилинне віконце, аби вислизнути надвір і впевнитися у немислимому. Із телефоном у руці вона попрямувала до дверей, затримавши дихання, що аж легені боліли – але по дорозі здивувала саму себе. Вона зробила щось цілком нелогічне.
Дарбі рушила до графина з шоколадом і швидко наповнила пластиковий стаканчик. Вона ж навіть не любила гарячий шоколад.
Але діти його полюбляють. Так?
Вона почула звук змивання унітаза. Ларс повертався.
Тепер уже поспішаючи, вона відсьорбнула теплого напою, підійшла до дверей і потягла їх на себе, усвідомлюючи, що Ешлі досі спостерігає за нею.
– Агов, Дарбс, ти куди?
Дарбс. Її так не називали із п’ятого класу.
– Спробую ще раз спіймати сигнал. У моєї мами рак підшлункової, і вона в лікарні у Прово. – Не даючи Ешлі часу на відповідь, вона вийшла надвір у завивання хуртовини і зіткнулася зі стіною повітря, що пронизує