Не чекаючи на відповідь, він поклав шкіряну торбу з лептопом на валізку і пішов до дверей, з-за яких долинала музика.
З кулеподібних колонок, прикріплених під стелею заповненого гомоном залу, розливалася спокійна музика. Наталі Коль співала про кохання. Він роздивився. Лише один підвищений стілець біля еліптичного бару був вільний. Коли він туди дістався і побачив наповнений до половини келих, відчув розчарування. Хотів піти, гадаючи, що місце зайняте. Тоді молодик, який сидів на сусідньому стільці, повернувся і сказав англійською:
– Це місце, на жаль, уже вільне. Якщо маєте бажання, можете тут сісти, – і, дивлячись на нього з усмішкою, додав: – Це добре місце. Бармен підходить сюди дуже часто.
Він сів і відразу почув запах ніжних парфумів. Lankôme? Biagiotti? Заплющив очі. Мабуть, усе-таки Biagiotti.
Парфуми здавна захоплювали його. Вони як новина, яку хочеш повідомити. Для цього не потрібно жодної мови. Можна бути глухонімим, можна бути з іншої цивілізації, але однак зрозумієш цю новину. В парфумах є якийсь ірраціональний, таємничий елемент. Channel № 5, L’air du Temps чи Poème – вони як вірш, який носиш на собі. Декотрі так непоправно sexy. Вони змушують озирнутись, навіть прагнути жінку, яка ними користується. Він пам’ятає, як два роки тому відвідував Прадо. У якийсь момент повз нього пройшла жінка в чорному капелюсі, і його оповив містичний запах. Забувши про Ель Греко, Гою та інших, він пішов за тією жінкою. Тепер він подумав, що за жінкою, яка тут хвилину тому сиділа і залишила свій запах, теж хотів би піти.
Він вихилився й сперся ліктями на барі, щоб привернути увагу бармена, який нібито підходив до цього місця дуже часто. І тоді зауважив візитну картку, що лежала біля келиха. Контур уст був чітко відбитий на білому картоні. Нижня губа виразно ширша, рішучий вигин верхньої. Чудові уста. У Наталії були саме такі. Підніс картку до носа. Немає сумніву – Biagiotti! Вона мусила належати жінці, яка сиділа тут кілька хвилин тому. Він вирішив перевірити це.
Перевертав картку, коли почув:
– Вибачте, але ця картка призначена для мене.
– Але ж, звичайно. Я саме хотів вас про це запитати, – збрехав, подаючи чоловікові візитку.
Він запізнився. Не дізнається, кому вона належала. Молодик узяв її, сховав до кишені маринарки, залишив чайові для бармена на тарілочці філіжанки з кавою і мовчки пішов.
– Пляшку добре охолодженого просеко. І сигару. Найдорожчу, яка у вас є,– мовив до бармена, який з’явився перед ним тієї хвилини.
Такі губи були також у його мами. Але в матері все було чудове.
Той день, що минув, і тих декілька годин належали в певному сенсі його матері. І зовсім не тому, що на свій день народження він думає про те, як вона його народила.
Він прилетів учора вранці з Сієтла до Берліна лише для того, щоб урешті побачити, де народилася його мати.
Її біографія останнім часом цікавила його як роман, у декількох важливих розділах якого він брав участь. Прагнув будь-що довідатися про ті найперші.
Вона народилася недалеко від двірця Берлін-Ліхтенберґ,