Потім я повертаюся і затримуюся біля тієї аудиторії, де світло вмикалося і вимикалося з таким галасом, коли він впирався плечима об вимикач, а я стояла навколішках перед ним. Туди тепер не можна ввійти. Але все видно через помальовану шибку в дверях. Потім я повертаюся на зустріч однокурсників і напиваюсь.
Останнім часом я почуваюсь дуже самотньою. У мене буде дитина. Давно вже пора мати дитину. Мені вже 35 років. Крім того, я хочу мати щось своє. Щось, що я любитиму. Бо насправді – понад усе в житті я хочу когось любити.
Кілька днів тому я вислала е-mail до The Sperm Bank of New York, найкращого банку сперми в США. Вони найтактовніші, роблять найкращі генетичні тести і мають найповніші каталоги. Через місяць я лечу на зустріч з їхнім генетиком. У принципі, це лише формальність. Я б хотіла, щоб це була дівчинка. Я надіслала їм свій профіль. Ти не уявляєш собі, скільки донорів має IQ понад 140! А крім того, донор повинен бути з «музично обдарованого оточення», мати докторат і походити з Європи. Мені надіслали список прізвищ. Понад 300 донорів. Я вибрала лише з польськими прізвищами.
Я намагаюсь пригадати, які були очі в Елйота. Він мені говорив, що сірі. Я завжди бачила зелені. Коли я вибрала зелені очі й додала докторат з точних наук, залишилося 4 донори. Остаточно виберу одного з них після розмови з генетиком у Нью-Йорку.
Надходить ранок. Сьогодні неділя. 30 квітня. Це такий особливий день. Я маю на цей день два спеціальні келихи. Але це аж на вечір. Увечері я послухаю «Богему» Пуччіні, запалю сигару, яку привезла собі з Дубліна, і вип’ю найкраще шампанське. В перерві між першим і другим актом.
Я вип’ю і з Твого келиха. Всього найкращого в день Твого народження, Елйоте…
Дженніфер
P.S. Коли в мене народиться донечка, вона буде називатися Лаура Джейн.
ВОНА: Вони доїжджали до Франкфурта-над-Одером. Вона взяла пляшку з мінеральною водою. Подивилась на нього. Його комп’ютер лежав увімкнений на колінах, а він сидів із притисненою до серця правою рукою і вдивлявся у вікно. Вона також часом дивиться відсутнім поглядом, коли над чимось глибоко замислиться. Повіки не стулені, зіниці збільшені й зовсім нерухомі. Втуплені в одну точку. Точнісінько так само було з ним. Це неприродно. Та рука на серці й нерухомі очі. Його обличчя виражало сум. Майже біль.
У якийсь момент хтось відчинив двері. Поважного віку чоловік устромив голову в купе і голосно зачитував номери місць. Врешті звернувся до нього німецькою:
– Чи ви теж маєте плацкарту на це місце?
Він не реагував. Чоловік запитав удруге, і коли він знову не зреагував, відважився доторкнутися до його плеча.
– Вибачте, але чи ви також маєте плацкарту на це місце?
Він мав вигляд пробудженого зі сну. Відразу ж встав, поступаючись місцем прибульцеві.
– Ні. Я не маю жодної плацкарти. У мене навіть немає квитка. Це ваше місце.
Він вимкнув комп’ютер і заховав його до шкіряної торби. Повільно, щоб нікого