– Найдо! Найдусю! Вставай!
– Хто там? – спитав ледь чутний голос.
– Я, Явтух… твій Явтух, моя кралечко!
– А коли ти Явтух, то перехрестись так, аби я побачила.
Явтух перехрестився і двері тихо скрипнули. Молодята кинулися одне одному в обійми.
– Який же ти чудний, Явтусю, в цій одежі!
– Нічого, моя зіронько, підемо звідси. Потім тобі все розповім.
Тільки тепер, виводячи дівчину з хати, побачив Явтух, яке потворисько лежало на столі, звісивши рогату голову. Щойно вийшли на ґанок, як відьма у ту ж мить стрибнула до хати і звідти враз залунали крики, сварня, вереск, галас, а ще за пару хвилин задихана відьма виволокла за чуба удаваного козака…
– Ось я тобі, стерво! – вищала вона, тріпаючи чорта за волосся, як то бува, коли льон тріпають. – Ось я тобі! Тепер не скажеш, що не пиячиш та за дівками не вганяєш!
– Та що ви?! Та помилуйте! – кричав жалібно сатана, набравши знову свого природного вигляду.
– А ось тобі! На! На! За дівками?!
Град кулаків сипався на сатану, і не знати, що б далі було, якби не прокричали півні й відьма, ухопивши своє горе за хвіст, не злетіла в повітря й не зникла в тумані…
– Ось тобі й на, – усміхнувся Явтух, пригортаючи Найду. – Так йому й треба, вражому синові! Чи ти ба, як обоє чкурнули! Чисто тобі, мов жиди з краденим индиком!.. Ох і нічка! Хай їй грець!
– Еге, – згодилась Найда.
– Але де ж ти був увесь час?
– В Криму був!
– Як у Криму? В самім кримськім царстві?
– У кримськім царстві.
– Любить брехати хлопець! А несамохіть таки повіриш, що він з Криму вернувся, – проказав за їхніми плечима басуватий голос. – Несамохіть повіриш після всього, що зараз бачив.
Молодята озирнулися – на возі сидів старий мірошник і, задерши голову, дивився в небо.
– Зникли, бісові діти! – похитав він головою, втративши в небі й слід по непроханих гостях.
– Ох, я вам історію розповім, Семене Потаповичу! – сказав Явтух, низько вклоняючись. – Таку історію, що ви за своє життя не чули! Тільки віддайте за мене Найду!
Сказавши, завмер, чекаючи відповіді. Найда стояла збоку, опустивши соромливо очі. Мірошник скинув з воза кілька порожніх мішків, зліз на землю, перекинув коневі на спину віжки і, взявшись під боки, замислився…
– Ну, хіба тільки тому, – сказав нарешті, – що я щасливо продав муку в Чугуєві! Хай буде по-вашому! Тільки вже ти, братчику, не відкрутишся і розкажеш усе, як було!
Олекса Стороженко
Народився 24.ХІ.1805 р. у с. Лисогори на Чернігівщині в старовинній козацькій родині. У 1821–1823 рр. вчився в Харківському шляхетному пансіоні, пізніше близько тридцяти років служив у війську. Вийшовши у відставку, в 1868 р. поселився на хуторі Тришині коло м. Берестя (тепер Брест). Тут займався літературною працею, малюванням, музикою, різьбленням, садівництвом. За проєкт пам’ятника Несторові-літописцю здобув звання художника-академіка. Помер 18.ХІ.1874 р. на своєму хуторі, де й похований.
Залишив історичні