Іменем сонця. Юрій Сорока

хоч навряд чи повною мірою розумів, у якому місці йому судилось опинитись, відчував у собі сили боротися з небезпеками, які на нього чигатимуть. Принаймні над його головою світить сонце, чути шум прибою, а зелень рослин вселяє у душу слабку надію на порятунок. Струна в голові у Степана перестала бриніти, загрожуючи розірватись, і він відчув спокій. Можливо, страхи повернуться з настанням темряви, а жахливі видіння з чорношкірими мерцями, які жадають розірвати його своїми зубами, знову прийдуть уві сні. Але це буде потім. А зараз у нього є можливість боротись. Він повернувся спиною до мізерної крапки, у яку встиг перетворитись «Дельфін», і заглибився у мангрове болото, пробираючись крізь баговиння і коріння рослин.

      Він ішов кілька годин, доки остаточно не вибився з сил. Сонце, закрите густою рослинністю мангрів, поволі схилилось до заходу й до настання темряви залишилось зовсім мало часу. У цих широтах темніло майже миттєво, і Степан знав це. Вирушаючи у свою небезпечну мандрівку, він плекав надію, що до темряви зможе відчути під ногами тверду поверхню, а не грузьке багно гниючих рослин. Але він помилився. Можливо, стрічка занурених у солону воду моря лісів виявилась ширшою, аніж він передбачав, а можливо, Степан просто збився і кружляв на одному місці. Трикляті мангри не давали можливості зорієнтуватись, і багатьох моряків, які сюди потрапляли, потім знаходили зовсім неподалік від морського берега. Вони помирали від спраги, голоду і втоми. Розповіді про мангрові болота Степан чув раніше, коли вперше опинився у Новому Світі. Але він твердо вирішив не здаватись і знайти вихід. Зрештою, після усього пережитого на судні йому мала посміхнутись фортуна.

      Першого алігатора він помітив за півгодини до настання темряви. Великий, схожий на занурений у воду стовбур дерева, хижак тихо спостерігав за ним, очікуючи, коли настане можливість зробити вбивчий кидок. Степан відчув биття пульсу у скронях, і гнітюче відчуття натягнутої струни всередині власної голови повернулось. Він вихопив пістолет, але за мить зрозумів, що виглядає смішним. Протистояти чудовиську довжиною у два сажні з пістолетом, кулі якого не більші за кісточку вишні, було безглуздям. Та й вони навряд чи полишать ствол пістолета. Блукаючи манграми, Степан кілька разів падав у смердючу воду, занурюючись із головою. Була ще абордажна шабля, яку йому дав разом з пістолетом Самійло. Але від однієї думки про те, що алігатор може наблизитись до нього на відстань удару шаблею, Степан відчув, як його ноги підкошуються. Він озирнувся навсібіч і кинувся до дерева, стовбур якого був вищим за решту рослин і здіймався на кілька футів над болотом. Спиною відчував, як алігатор швидко скорочує відстань до нього, справедливо вважаючи людину своєю законною здобиччю.

      Він устиг вилізти на віти дерева за кілька секунд до того, як хижак клацнув своїми жахливими щелепами усього на фут нижче його ніг. І лише цієї миті помітив ще двох алігаторів не далі як за десять кроків від себе. Кожен з них перевершував розміром того, від якого Степан щойно утік, майже удвічі. Потім у темряві, яка швидко згущувалась,