– Не пущу! – сказав категорично. – Іди, вашмость, від гріха! А то стрелю, їй-бо стрелю! – тремтячою рукою він звів курок з тліючим ґнітом.
Паливода посміхнувся у вуса. Після того, що довелось бачити у будинку, настрій був далеко не благодушний. Він навіть зробив над собою зусилля, щоб не скалічити нахабу без зайвих розмов.
– Опусти самопал, дурню, – сказав майже ласкаво.
– Не пущу, йди геть! – не здавався сторож. – Стрелю!
– Справді?
Усе що відбулось далі, чолов’яга у дверях одразу не зрозумів. Помітив лишень, що замок його самопала відламався й упав на підлогу. Натомість шабля шляхтича незрозумілим чином перемістилась з піхов при боці у руку останнього.
– Але… так не можна! – прошепотів чолов’яга.
– Чому? – Паливода закинув зброю у піхви. – Стріляй.
До сторожа лише тепер почало доходити, на яку небезпеку він наразив себе власною необачною поведінкою. Шляхтичу варто лише доповісти, що на нього було вчинено збройний напад. Цього цілком вистачить для суду. Адже особа будь-кого з нобілітету Речі Посполитої є недоторканною. Результатом подібної сутички зазвичай був смертний вирок для нахаби з простого народу, який смів погрожувати зброєю людині з шляхетними привілеями.
– Не губи, ясний пане! – забубонів він. – Все розповім! Налякані ми… Не знаємо, кого боятись.
– От і добре, – Паливода вказав на двері будинку для слуг. – Проходьте, добродії. Розмова буде довгою.
Розділ VI
Коваль склав інструменти на полицю, довго й ретельно вимивав свої мозолисті руки, після чого витер їх рушником і оглянув закіптюжене приміщення кузні. Тут, серед гарячого вогню й дзвінкого металу, от уже два десятки літ він проводив переважну більшість свого часу. І ніколи не жалкував про обрану професію. Крихітне віконце, на стіні кілька полиць з різноманітними кліщами, гаками й молотками. Посередині велика дубова колода, на якій закріплено ковадло. Поряд кувалда з відполірованим до тьмяного блиску руків’ям. В кутку горнило з міхами, у якому коваль розігрівав крицю перед тим, як взятись за її перетворення. Поруч з горнилом купа вугілля і діжка з водою. Стара скриня з підковами, серпами, ножами і ще казна-яким металевим мотлохом. У горнилі все ще теплився вогник – там закінчували своє життя останні жаринки. На сьогодні роботу можна було закінчувати. Підмайстра і учня він відпустив годину тому, тож тепер настала пора самому вирушати додому. Туди, де чекали на нього тепла родинна атмосфера, гаряча вечеря і жаданий відпочинок від праведних трудів. Просте невигадливе життя трудящої людини.
Коваль плеснув у горнило ківш води, остаточно загасивши жар. Скинув свій шкіряний фартух, повісив його на вбитий у стіну гак і збирався зняти з вішалки кожух. Саме цієї миті двері кузні відчинились. Коваль не очікував на відвідувачів, але й не здивувався. До кузні часто заходили незнайомі люди, на те вона й кузня. Найбільш важлива частина роботи – отримати замовлення від того, хто бажає заплатити кілька монет за його працю. Але