Бачила молодиця, що не такий став Петро, а запобігти лихові не знала чим, тільки журилася ще дужче.
А тим часом хліба вже не було, картоплю всю поїли, затого вже зовсім нічого їсти буде. До батька не довелось Горпині поїхати – коня ніхто не дав, а пішки хіба ж легко сорок верстов[60] до Сироватки пройти, та ще й з дитиною. А покинути дома її не можна: і так ледве жива тією краплею молока, а як покинути, тоді й зовсім хтойзна-що буде.
Бачить усе те Петро і знову сам собі каже: «Візьму! Не здихати ж, як собаці! Хай Горпина що хоче каже».
Одного разу лежить він уночі з жінкою на полу, не спиться йому, бо думки не дають. Та й думає він:
«А що, як Горпині зараз скажу?»
Але не сказав, тільки ще дужче почав з одного боку на другий перевертатися.
– Чого ти, Петре?
– Нічого, – каже.
Стала вже дрімати Горпина, коли чує, кличе Петро:
– Горпино!
– Га?
– Знаєш що…
– Ну?
Став Петро, знову боїться казати.
– Та я нічого… Я хотів спитати, чи є у нас вода в хаті? Пити хочу.
– Та в діжці ж…
Устав Петро, наче воду пішов пити, а в самого думка: «Сказати? Та вже ж од неї не сховаєшся – чи тепер, чи тоді, а казати доведеться».
Прийшов, знову ліг біля жінки, вкрився.
– Горпино, що ж далі робитимем?
Нічого не каже молодиця: вона вже всі думки передумала, та нічого не вигадала. Тоді Петро почав, заникуючись[61]:
– А я… я… Знаєш, що я думаю?
– Що?
Та й знову Петро зупинивсь, далі відразу заговорив швидко, неначе поспішається:
– Не здихати ж із голоду!.. Їм нічого – он і староста: сам гроші громадські краде, а нам хліба шматка не дає. Хіба ж нема й нашого там? Хай! Панькатися з їми, чи що? Хіба вони розуміють? Узяти та наточити з гамазеї!..
– Бог з тобою, Петре! Що ти кажеш?
Аж розсердився Петро:
– А що ж, із голоду, – каже, – вмирати?
– Гріх, Петре! На те божа воля!.. Бог так дав… А чужого не руш!
– Гріх! А з голоду вмирати – як? Хіба я своєю волею йду?
– Дак що, Петре, – перетерпіти треба… Не ходи!..
Страшно відразу стало Горпині. Пригорнула вона чоловіка.
– Петре, годі! Бог поможе… Підеш сам до батька, вони дадуть… А те покинь, зовсім покинь! Гріх!
То вагався хоч трохи Петро, а тепер, як стала Горпина вмовляти, знову піднялась у його на людей злість, так і клекоче у грудях.
– Піду, – говорить, – не кажи мені нічого, – піду!
III
День поминув, ніч насунула. Діждався Петро півночі, одягся, узяв з собою три мішки й свердел[62] та й пішов до гамазеїв.
Ніч була темна. Петро перейшов свій город, вийшов на вигін[63]. На душі в його якось спокійно було. Він уже раз наважився зробити це діло і