– От управи[51] земської, розумієш? – каже писар.
– Та воно так, – каже Петро. – Та чи не можна б як-небудь там, хоч трішки?..
– Та й чудний же ти який, чоловіче! Ти ж чуєш, що ні, ніяк не можна.
Петро постояв, помовчав, та й каже:
– Та може воно так, і без управи?.. Хоч небагато…
– Та тобі ж кажуть, чи ні? Позакладало тобі? – визвірився писар.
А Петро все стоїть, не йде. Він і сам не розумів, чого ще він ждав. Тільки як же його йти без нічого? Дома ж і картоплю вже затого[52] поїдять!.. Хіба ще раз спитатися?
– Та я віддав би скоро, ось тільки б заробив, так і віддав би…
Писар зовсім розсердився:
– Та кажуть же тобі, що ні! Що тобі, сто разів казати? Хоч ти йому коляку на голові теши[53], а він усе – дай та дай! Ну, люди!..
Пішов Петро з ратуші.
II
Забавила Горпина дитину, положила, – сама з останнього борошна спекла дві перепічки[54], борщу та картоплі зварила. Порається, а сама думає:
«Сьогодні так-сяк перебудемося, та й завтра… Як дадуть Петрові, то, може, й до батька не треба буде їхати. Ні, хоч і дадуть, а все ж на сівбу немає, – їхати не минеться».
Повиймала молодиця перепічки, хату вимела та й сіла прясти. У самої прядива не було цього року – сіяти не мали де, так чуже брала від повісма[55]. Усе за тиждень яких дві сороківки[56] заробить, а то й копу[57].
«Копу заробиш за тиждень, а на карбованця з’їси», – думає Горпина, нитку викручуючи. Коли чує, рипнули сінешні двері.
«Мабуть, Петро, – думає молодиця, – чи несе ж хоч що-небудь?..»
Справді Петро. Увійшов мовчки, сів на лаві, нічого й не каже. Позирнула Горпина на його і відразу вгадала, що дурно[58] він ходив.
– Петре, – каже, – нічого не дали?
– Кажуть, що без панів земських не можна… – понуро відказав Петро.
Мовчать обоє. Петро, похнюпивши голову, сидить сумний-сумний. А Горпина схилилась на прядку і не пряде вже. Глянув на неї Петро, – така вона змучена, зовсім змарніла. Жалко йому стало її. Підійшов до неї, обняв, та й каже:
– Годі, голубко моя, годі! Не журись…
Підняла очі Горпина, а в очах сльози.
– Ми то перетерпимо, – каже, – а дитина як? Яково їй терпіти?
Та й заплакала Горпина тихо… Згодом озвалася знову:
– Та вже ж така, мабуть, наша доля. Як бог поможе, то й перетерпимо.
То розважити жінку хотів Петро, а тепер чує, як у самого на серці все важче та важче стає. А як сказала вона, що терпіти треба, то й не вдержався:
– Та доки ж його терпіти? – аж скрикнув. – Уже ж і так, здається, дня не минає, щоб не терпіли!
– Та вже ж, мабуть, так бог дав! – знову каже Горпина.
Петро насупився.
– Та хіба ж ми вже такі грішні, хіба ж немає вже й грішніших од нас, що таке лихо ми терпимо?
Нічого не сказала Горпина, замовк і Петро похмурений. Мовчить, а думи снуються в голові:
«Хіба ж то правда? За