Турецьке військо у пень рубати…
Та не стало щастя князеві слугувати,
Почали його вороги побивати,
Військо турок до ноги, порубав,
А которі недобитки по степу розпорошив-розігнав,
Князя хороброго у бран, у неволю узяв…
2
Ой тяжко князеві у неволі пробувати,
Заліза тягати.
Кайдани-залізо ноги повривало,
Біле тіло молодецькеє коло жовтої кості пошмугляло[18],
А ще ж то уночі у темній темниці із іншими невольниками він пробував,
А удень турчин до темниці приходжає,
Двері одмикає
І бідного невольника на тяжку роботу виводжає.
А сам турчин коло невольників походжає,
На їх поглядає,
На слуги свої, на турки-яничари[19], зо зла гукає:
«Кажу я вам, турки-яничари, добре ви дбайте,
Із ряду до ряду заходжайте,
По три пучки тернини й червоної таволги[20] набирайте,
Та недбалого невольника по тричі в однім місці затинайте[21]!»
То ті слуги, турки-яничари, добре дбають,
По три пучки тернини і червоної таволги у руки набирають,
По тричі в однім місці бідного невольника затинають,
Тіло біле коло жовтої кості обривають,
Кров християнську неповинно проливають…
Отак то у тяжкій неволі князь пробував,
Три роки горе та біду приймає,
А четвертого року випадком випало
До любої дружини звістку подати,
Словом переказати:
«Нехай, – каже, – моя люба дружина добре дбає,
Статки-маєтки збуває,
Скарби збирає,
Мене, князя, з тяжкої неволі викупає!»
3
То княгиня скоро тую звістку до рук дістала,
Гірко заридала,
Думала-гадала,
Що: «Як мені своє миле подружжя з неволі визволяти,
Що на той викуп ніяких статків-маєтків, великих скарбів не буде ставати,
Бо ні за які скарби не буде його цар турецький випускати».
І ну княгиня знову думати-гадати,
Як своє подружжя з неволі визволяти:
«Хоча й би я й статки-маєтки збувала,
Скарби великі збирала,
То не можна мені самій до царя турецького доступати,
Бо буде мене цар турецький собі за жінку брати,
А певних людей та небоязких нема кого послати».
Думає-гадає,
3 себе препишную князькую одіж скидає,
Коси свої, довгі до п’ят, ножицями відтинає,
Бере тоді на себе одіж просту чоловічую,
Бере кобзу[22] тридцятиструнную
Та крадькома,
Тишкома,
Нічого нікому не оповіщає,
У турецьку землю, у далеку дорогу страшну виходжає.
4
Ой далека то дорога: не день, не два її треба проходжати,
Багато горя та муки зазнати!
Ой усього зазнала княгиня бідолашна,
Ніжки свої білії збила-натрудила,
Ручки свої ніжнії тернами сколола,
Личенько