А забав лишень краще дитину,
І побачимо, що тоді буде».
На князенкові пояс був срібний,
Він ізняв його, дівчину бавить.
Перестала тут плакать дитина,
Зацікавилась поясом срібним,
Засміялася з радощів дзвінко,
І посипались в неї додолу
Запашні рясноцвітні троянди…
Здивувалися всі, хто не бачив,
А найбільш од усіх – то князенко;
А побавившись трохи у хаті,
Повернулися знову додому.
IV
І почав молодий той князенко
Все частіше в ліси виїздити,
Щоразу заїздить до дівчини.
Так минають літа помаленьку,
Став князенко вже парубком жвавим,
Стала Леся доросла дівчина,
Рушники вишиває орлами,
Собі посаг[8] готує у скриню…
Ох, і де вони й як умовлялись,
Умовлялися де та стрівались,
Не довідавсь ніхто б про те зроду,
Тільки ж доля і їх не минула:
Покохалися вдвох молодята…
V
От і мовить до діда князенко:
«Покохались ми з Лесею, діду,
То віддай же її ти за мене».
Похилив тоді голову батько:
«Не віддам, бо не буде вам щастя,
Князь не схоче, щоб взяв ти мужичку».
Відмовляє князенко старому:
«Не турбуйся ти, діду, про теє,
Я здобуду од батька дозволу».
Похилився старий головою:
«Ох, не знаю я, що і казати!
Чує серце моє, що неначе
Не без лиха обійдеться Лесі,
Дожида її горе велике,
Якщо дівчина піде за тебе,
Ти ж бо князь, а вона ж то мужичка!
Нехай краще зостанеться дома
Та мужичу роботу справляє».
Не послухавсь князенко старого…
VI
Просить дівчину Лесю князенко:
«Дай мені рушника, що ти шила,
Дай для батька, для князя, голубко!»
От дала той рушник йому Леся,
І поїхав князенко до батька,
Уклонивсь йому в ноги низенько,
Промовляє тоді йому слово:
«Ой, пожалуй мене, князю-батьку!
Одружитися хочу я чесно,
Хочу взяти я дівчину Лесю,
Що зросла у мужичій хатині».
Здивувавсь тоді князь і розсердивсь
І загніваний каже до сина:
«Чи забув, що князького ти роду?
Чи тобі ж та мужичку узяти?»
Промовляє князенко до батька:
«Ой пожалуй мене, князю-батьку!
Хоч дурний іще розум у мене,
Але ж думаю я, що немає
На всім світі такої дівчини,
Як моя та коханая Леся.
Та й не личком же дивним хорошим,
Не очима, як зорі, ясними –
Тим же дивна коханая Леся,
Що, як плаче, не сльози іллються,
А з очей так і сиплеться жемчуг,
Дорогії блискучії перли;
А як часом вона засміється,
Запашні процвітають троянди».
Здивувавсь тоді князь та і каже:
«То все добре, але ж того мало.
Може,