Нічого надзвичайного. Клим навіть гмикнув розчаровано, бо не побачив видовища.
Молода жінка раптом почала повільно хилитися на бік. Розгорнута книжка випала з руки. Пацієнтка засинала, раптово, відразу, сидячи. Торкнувшись головою тоненької подушки, вона завмерла, і в якусь мить Кошовий вирішив: вона вже не жива.
– Так – щодня, – мовив Мазур. – Спить від п’яти до семи годин. Сон глибокий, до неї навіть можна заходити, не розбуркаєте.
– Нема бажання? – спитав Ліщинський. – Не боїтеся?
– Ні, – відрізав Клим. – Але й бажання нема.
– Прошу дуже, – знизав плечима професор. – Панна Зося Донатович. Сомнамбула, отак вони виглядають.
– Хіба це не вигадки?
– Історії про хворих на сомнамбулізм справді часом виглядають фантастично, – погодився Ліщинський. – Ними зловживають, часто спекулюють. Ті ж самі літератори, візьміть хоча б містера Коллінза.[29] Вам, пане Кошовий, знайома його книжка про те, як злочинці використали сомнамбулу, аби викрасти коштовний діамант?
– Звичайно, «Місячний камінь»,[30] – кивнув Клим. – Та всяка книжка – вигадка, я не замислююсь над правдивістю історії, коли читаю. Для мене головне, аби було схоже на правду. Без отих всяких невидимих людей та паралельних світів, котрими забавляє публіку пан Веллс.
– Британський літератор нічого не вигадав, – відрізав Ліщинський. – Мій колега Франсуа Бертран, професор медичного факультету в Бордо, досліджує хворобу п’ятнадцять останніх років. Має до сотні прикладів поведінки сомнамбул. До причин іще не докопався. Що дає мені всі підстави вважати: це вроджене, не лікується.
– Лікується! – з викликом повторив Мазур.
– Мені подобається його впертість, – зазначив Ліщинський. – Раптом втремо носа мсьє Бертрану. Або принаймні створимо щось краще за ванну Месмера.[31]
– Нічого про неї не чув.
– Не дивно, пане Кошовий. Маєте зовсім інакшу сферу діяльності й, відповідно, зацікавлень. Якщо коротко, то Месмер придумав ставити посеред невеличкої кімнати чан з водою, накритий кришкою. Перед тим у накривці робили дірки, встромляли туди металеве пруття. Що він кидав у воду, невідомо, та коли закипало, кімнату наповнював задушливий пар.
– Який ефект?
Ліщинський іронічно гмикнув:
– Месмер збирав тих, хто мав душевні хвороби, ставив їх довкола чану, й вони мусили якийсь час вдихати пари. Найцікавіше: він почав брати гроші зі здорових людей, доводячи: кілька сеансів із такою, з дозволу сказати, ванною – і все, маємо профілактику. Подібні недуги вже нікого не вразять. Шарлатанство чистої води. Та принесло йому певну славу. Ми ж за таким не женемося. Розробимо дієвіші методики.
Тим часом Шацький вкотре зазирнув у палату.
– Перепрошую, то що з нею відбувається? – запитав Шацький.
– Зараз вона в так званому вторинному стані. Визначений як condition