Луною рознесуть їх по світах.
Утисячне спитала вона себе, що то за «еолова арфа»; а проте – скільки краси й піднесення давали їй спогади про напівзабуту надзвичайну її матір! Сексон замислилася на хвилину і розгорнула другий рукопис, на якому стояло: «Присвята К. Б.». Карлтонові Брауну, її батькові, присвятила цього любовного вірша її мати. Сексон схилилася над рядками поезії:
Втекла від юрби я, від сміху й розмови,
До гаю, до статуй: там листя співало…
Заквітчаний Вакх і Цариця любові,
Пандора й Психея в задумі мовчали.
Це теж було понад її розуміння. Але вона вдихала в себе красу тих рядків. Вакх, і Пандора, і Психея – вабливі талісмани, чарівні ймення, що ними немов заклинала мати. Та, на жаль, – розгадати цю таємницю могла тільки вона. Дивні, беззмістовні слова, хоч вони сповнені глибокого змісту! Її подиву гідна мати знала, що вони означають.
Сексон з протягом вимовила вголос ці три слова, літеру по літері, бо не наважилася прочитати їх швидко, – не знала-бо, як їх вимовляти; і в її свідомості сяйнуло їхнє величне значення, глибоке й неосяжне. Думка Сексон завмерла й зупинилася на сліпучих гранях недосяжного для неї світу, – гранях, що сяяли, мов зорі, – де її мати почувалася так вільно. Задумано, знову й знову, перечитувала вона ці чотири рядки. То був блискучий промінь в її світі, сповненому привидами горя й турботи, що серед них снувалося її життя. Тут, у цих таємничих, співучих рядках, крився ключ. Якби тільки схопити його – все враз стало б зрозуміле. Цього вона була цілком певна. Вона б зрозуміла тоді, чому в Сари такий гострий язик, чому брат її такий нещасний, чому Чарлі Лонг такий жорстокий, чому він побив бухгалтера, чому днями, місяцями, роками мусить вона працювати над прасувальною дошкою.
Вона пропустила строфу, якої зовсім не змогла зрозуміти. Очі її безнадійно перебігли на інші рядки:
Ще в сутінях оранжереї ясно,
Ще б’ється промінь золотий в вікно…
На захід сонце йде, і скоро світло згасне,
Бурштинне світло – мов старе вино.
Блищить воно на мармуровім чолі
Наяди, що схилила ніжний стан…
За мить позолотить їй плечі голі
І з рук її тонких пірне в фонтан.
– Гарно, гарно як, – зітхнула Сексон. А тоді, приголомшена тим, що вірш такий довгий, згорнула рукопис і вклала його у портфель. І знову схилилася над шухлядою, шукаючи серед зібраних там реліквій ключа до нерозгаданої материної душі.
Цим разом вона витягла перев’язаний стьожкою невеличкий пакунок у тонкому папері. Вона обережно розгорнула його, з глибокою побожністю священика перед вівтарем. З пакунка визирнув червоний єдвабний іспанський корсаж, який своїми планшетками з китової рогівки скидався на маленький корсет; такими оздобами звичайно прикрашали себе жінки піонерів, що пройшли від краю до краю простори прерій. То був ручний виріб, – типовий каліфорнійсько-іспанський взірець забутих часів.