Справа Отамана Зеленого. Українські хроніки 1919 року. Андрей Кокотюха. Читать онлайн. Newlib. NEWLIB.NET

Автор: Андрей Кокотюха
Издательство: OMIKO
Серия: Ретродетектив
Жанр произведения: Исторические детективы
Год издания: 2019
isbn:
Скачать книгу
забарвлення, встановлювати з їхніми псевдодержавами мало не дипломатичні зносини. Ні, вирішив він, наближаючись до будівлі на Садовій. Найкращий на сьогодні політичний прогноз – не робити жодних. Особливо коли йдеться про якусь далеку перспективу. Тепер варто жити днем сьогоднішнім. Не соромлячись дякувати Богові за те, що перебув його з ранку до ночі й вижив.

      До губернської надзвичайної комісії він зайшов саме з такими думками.

5

      Спершу Артемові здалося, що до нього нікому нема діла.

      Біля будівлі товклися мовчазні люди, здебільшого жінки, старі й молоді. Дехто навіть із дітьми, закутаними від дощу та вітру в хустки, шалі й брудні офіцерські башлики. Дітвора тулилася до мам, помітно нудилася, проте стояла терпляче, поки жінки пошепки перемовлялися між собою, позираючи то на озброєних охоронців при вході, то на чоловіків у гімнастерках та шкірянках, що проходили поруч, не зважаючи ні на кого.

      Стояли тут і чоловіки. їх було набагато менше. Своїх ровесників Артем серед них не бачив, зате несподівано вгледів університетського професора Єрмоленка, що товаришував з покійним Романовським. Той часто бував у них удома. Викладав право й вирізнявся між колег не лише густим басом та ліберальними поглядами, а передусім густою, кошлатою шевелюрою. Якби Єрмоленко був професором хімії, то його б неодмінно порівняли з Менделєєвим: достоту таким автора періодичної таблиці зображали на всіх портретах. Це завважив Шеремет і поділився своїм спостереженням з Лідою, на що вона, звикши не погоджуватися й сперечатися, різко відказала, що якби він писав книжки, то і його самого через кучму й борідку могли б сплутати з Жулем Берном. Розмову почув і професор, проте не образився. Навіть охоче пояснив, чим йому дорога та зачіска. Точніше кажучи, те, що її зовсім нема. «Розумієте, молоді люди, – сказав він тоді, – тільки так можна цілком відповідати своєму імені, що його дали в церкві, коли хрестили». Усяк, хто його бачить, інакше, як левом, не назве. Через гриву. І матиме слушність, бо Єрмоленка, коли хто забув, звуть Лев Павлович.

      Тепер його неприкрита шевелюра помітно вирізнялася в юрмі. А бас рокотів, повідомляючи тим, хто зібрався довкола, щось надзвичайно важливе. Єрмоленка повсякчас хтось перебивав, і йому доводилося, мов справжньому цареві звірів, рикати, щоб нетерпеливці не заважали.

      Побачивши Артема й упізнавши його, професор не здивувався. От ніби востаннє вони бачилися лише кілька днів тому. Шеремет проштовхався ближче, вже хотів був спитати, що тут і як. Та Єрмоленко замість традиційного привітання поклав йому на плече руку, важку й дуже сильну як для чоловіка, що йому цього року вийде шістдесят п’ять, промовив:

      – Хто?

      – Ліда.

      – Ви впевнені, що Лідочка саме тут? Скажіть, пане Шеремете, ви в цьому впевнені?

      – Е, мені сказали, що її забрали на вулиці й відвезли сюди.

      – Хто вам це сказав?

      – Мирон. Брат, ви ж його знаєте…

      – Він забігав до мене, – кивнув Єрмоленко. – А він