– Шеремет моє прізвище. Ми з дружиною Лідією жили в її брата, на Межигірській. Тобто зараз вулиця імені Переця.
– Перевіримо, – кивнув слідчий, зробивши ще якийсь запис, а тоді, трохи подавшись уперед, відрубав: – Ви чого прийшли в чека, товаришу Шеремете?
– Мене послали до вас. Саме до вас, товаришу Гусику.
– Хто?
– Тепер це не має значення, – Артем поклав собі, що більше не дасть збити себе з пантелику. – Я довго пробирався назад до Києва. Коли нарешті повернувся, дізнався про те, що мою дружину, Лідію, заарештовано. Її затримали просто на вулиці, і я переконаний: це непорозуміння. Вона… ми з нею цілком лояльні до влади люди. У політику не мішаємося…
– Це ви вже говорили.
– Так, говорив. Товаришу Гусику, дружинин брат оббивав пороги всюди, де тільки можна. Дізнався, що мою дружину доправили сюди. А я своєю чергою з’ясував, що її справою опікуєтеся ви. Хоч справа звучить якось так кримінально… Словом, товаришу Гусику, я прийшов просити за свою дружину. Якщо її справа таки у вас.
Слідчий не поспішав з відповіддю.
Шеремет спокійно, мовби навіть звично, вийняв із кишені пакунок і поклав перед слідчим.
Той не здивувався, не поцікавився, що там. Підсунув ближче, розгорнув. Перебрав коштовності пальцями, золоту брошку спробував на зуб, потім висунув шухляду і змахнув принесене туди. Артем помітив, що почасти вона вже була заповнена схожими речами. Добре розгледіти, чим саме, не вдалося: Гусик заштовхав шухляду в стіл.
Далі не квапився. Перечитав написане, знову висякався. Потім так само неквапливо підвівся, підійшов до підвіконня. Штор на вікнах не було, він трошки затримався, дивлячись поперед себе крізь шибку. Тоді підсунув до себе стосик старих, ще від царського режиму успадкованих тек із категоричним «ДЬло №_» і почав їх перебирати. Знайшовши потрібну теку, повернувся й поклав перед собою на стіл. Артем спробував був прочитати, що там написано, але чекіст, помітивши це, спершу затулив теку долонею, а тоді взагалі перевернув.
– Вас правильно поінформували, – прогугнявив знову. – Справу особи, яку ви називаєте своєю дружиною, веду я. Маю дуже багато таких справ. Роботи в нас, як бачите, хоч греблю гати. Думаю, ви можете забрати її.
Це прозвучало так буденно й несподівано. Шеремет навіть подумав: не буває такого, щоб усе складалося легко. Якщо варто лише знайти слідчого, назвати прізвище затриманої й людину тут-таки відпустять, чому ж тоді Миронові не вдалося цього зробити… Гаразд, розмова зі свояком ще попереду.
Артем завмер. Цієї миті він видавався собі рибалкою, який, зачувши посмик, підсікає рибу. Добре знав той засмак, бо, працюючи земським лікарем, не раз забавляв себе риболовлею. Любив на дозвіллі повудити карасиків, що їх смажили в сметані. Тож запитав обережно:
– Значить, вона вільна?
– Ви можете її забрати, – повторив Гусик. – Справа типова. Вона викрикувала контрреволюційні гасла. Самі розумієте, наша робота – розбиратися, хто міг її цього навчити.