Цикламени – улюблені квіти моєї дружини. Я докоряю собі, що рідко дарую їй квіти, які вона так любить. На думку про «дарувати квіти», я згадую бувальщину, яку розповідав нещодавно у колі друзів на доказ свого твердження, що часто ми забуваємо щось під впливом несвідомого наміру, і це дає можливість відгадати прихований намір того, хто щось забуває. Молода жінка, яка звикла, щоб на день її народження чоловік дарував їй квіти, якогось року не знайшла на своєму столику цього знаку любові і розридалася. Нагодився її чоловік, але не міг зрозуміти причини її сліз, аж доки вона йому сказала: «Сьогодні мій день народження». Він ляскає себе по лобі і вигукує: «Пробач, я просто забув!» – і хоче негайно йти, щоб купити їй квіти, але вона з того нітрохи не тішиться, бо в забудькуватості чоловіка бачить доказ того, що вона у його думках уже не посідає того місця, яке мала раніше.
Моя дружина зустріла днями цю пані, фрау Л., яка повідомила їй, що почувається добре і розпитувала про мене. Кілька років тому вона проходила у мене курс лікування.
Нова спроба: я дійсно колись написав монографію про певну рослину – мої дослідження властивостей коки привернули увагу К. Коллера[127], якого найбільше цікавили анестезійні властивості кокаїну. Я згадав про цю особливість алкалоїду у своєму дослідженні, але не піддав її детальному розгляду. Пригадую, що вранці після пробудження (до тлумачення його я взявся вже увечері) я мав своєрідний сон наяву про кокаїн. Якби, думав я, у мене виникла глаукома, я б вирушив у Берлін до свого друга і мене прооперував би у нього вдома офтальмолог, якого він би мені порекомендував. Цей хірург, не знаючи, кого він насправді оперує, либонь став би говорити про те, як полегшило такі операції запровадження кокаїну, а я не подавав би знаку, що й сам причетний до цього відкриття. Моя фантазія переходить у роздуми про те, як складно буває лікареві віддячувати за професійну допомогу своїм колегам. Берлінському офтальмологові, який мене не знає, я б, звісно, зумів сплатити за операцію. Пригадавши цей сон наяву, я зрозумів, що за ним стоїть спогад про певне моє переживання. Невдовзі після відкриття Коллера мій батько захворів на глаукому; мій друг, офтальмолог, доктор Кеніґштайн, зробив йому операцію, а доктор Коллер, забезпечуючи кокаїнову анестезію, зауважив, мовляв, у цій операції беруть участь усі, кому медицина завдячує відкриттям анестезійних властивостей кокаїну.
Відтак я лину думкою до останнього разу, коли згадував про цю історію з кокаїном – кілька днів тому мені до рук потрапила збірка, видана вдячними учнями до ювілею їхнього вчителя й завідувача лабораторії У переліку здобутків лабораторії згадувалося, що саме в ній Карл Коллер відкрив анестезійні властивості кокаїну. Я раптом усвідомлюю, що мій сон пов’язаний з подіями попереднього вечора. Я проводжав д-ра Кеніґштайна додому і почав з ним розмову з приводу певного питання, що ніколи не залишає мене байдужим. Доки ми закінчували розмову у холі докторового будинку, нагодився Ґертнер[128] зі своєю молодою дружиною.