Усе це скоїлося так швидко, майже блискавично, що сторопілий, до краю вражений Ждан не встиг вимовити й слова, лише зблід і, напружившись, завмер.
Його стан помітив Самуїл.
– Що з тобою? – нахилившись до нього, спитав пошепки.
– То моя мати.
Ніхто не чув їхніх перемов, – такий стояв у юрті ґвалт. Кумис розлився по барвистому килимові, підтопив подушки для сидіння, і хани, ґелґочучи, мов гуси, тиснулися попід стінами, щоб не замочити взуття.
Вражений Самуїл плеснув долонями.
– О сили небесні! Твоя мати! – і після паузи, подумавши, додав: – Мовчи! Не признавайся поки що Коб’якові про це… Подумаємо, що робити…
– Як же не признаватися? Вони її закатують до смерті!
– Тоді покладись на мене… Я сам уладнаю цю справу,– і, повернувшись до Коб’яка, сказав: – Достославний хане, вина цієї жінки безсумнівна, але не така велика, щоб її карати батогами. Якщо ж, на твою думку вона заслужила кари, то я прошу помилувати її. Це моя землячка. І допустила вона провину через нас, бо задля нас ти звелів принести кумису… А спіткнутися і випустити з рук жбан чи глек може кожен… Тож не карай її! Прошу тебе, хане!
Коб’як усе ще був у гніві. Криво посміхнувшись, він відповів:
– Так, вона твоя землячка, уруска. Але вона невільниця, рабиня, чага, а рабів, якщо вони допускають провину, треба вчити батогами… Якщо ти хочеш врятувати цю стару від покарання, то викупи її!
Це було так несподівано, що спочатку Самуїл аж розгубився. Та, побачивши, як радісно блиснули Жданові очі, поспішив запитати:
– І скільки хан хоче за цю стару?
– П’ять кун, – не довго думаючи, відповів Коб’як.
– Ого! – вигукнув Самуїл. – Забагато, хане! П’ять кун! Тобто двадцять ногат! І це за стару, виснажену чагу! Та вона вже ледь стоїть! Од вітру хитається! Якщо я й згоден тобі щось заплатити, то тільки з жалю до неї… Землячка ж!
Самуїл раптом відчув себе купцем і почав торгуватися.
– Скільки ж ти згоден дати? – спитав хан.
– Куну. Більшого не варта.
– Куну? Та краще хай вона здохне під батогами, ніж мав би я віддавати її за таку плату! – Коб’яка, видно, торг захопив теж, очі його заблищали, а на лобі виступив піт. Він забув, що одержав щойно цінних подарунків більше як на півгривні. – Ти дуже скупий, урусе!
На Самуїловому обличчі буряковими плямами спалахнула образа.
– Ні, я не скупий і дам дві куни… Це моя остання ціна!
– Три – і жодної ногати менше!
В цю мить знадвору долетів болісний жіночий скрик. Ждан сіпнувся, схопив Самуїла за руку. В його очах стояла безмовна мольба.
– Ну гаразд, хай три куни, – поспішно погодився Самуїл. – Але негайно припини катування!
Коб’як похмуро повів бровою на Алака – і той хутко вибіг з юрти. Крик обірвався. Коб’як переступив через калюжу кумису, що сивіла на дорогому барвистому килимі, і привітно, мовби нічого не сталося, усміхнувся до Самуїла і взяв його під лікоть.
– Ходімо