Американська трагедія. Книга 2. Теодор Драйзер

пройшовши в свою кімнату, куди ще раніше доставили його чемодан, він зразу почав нервуватись через костюм. Адже він мокрий і зім’ятий, його треба сховати – хоч би в шафу, на верхню полицю. Як тільки Клайд залишився сам і замкнув двері на ключ, він вийняв костюм із чемодана – непросохлий, зібганий, з грязюкою бігбітернських берегів на штанях – і тут же вирішив: мабуть, краще залишити його в замкненому чемодані до ночі, – тоді можна буде вільніше обміркувати, що з ним робити. Але все інше, що було на ньому в той день, він зв’язав у клунок, щоб віддати випрати. І коли робив усе це, він ясно, до нестями, до нудоти розумів усю таємничість, весь трагізм і пафос життя… скільки він зазнав після переїзду в східні штати, як мало хорошого бачив у юності! І як мало, по суті, дано йому тепер. Який контраст між цією просторою, розкішною кімнатою і його кімнатинкою в Лікурзі. Як дивно, що він взагалі тут після вчорашнього… Блакитні води цього іскріючого озера за вікном такі несхожі на темні води Біг-Бітерну!.. А на зеленому лужку, що стелеться від цього світлого, міцного і просторого будинку з його широкою верандою і смугастими маркізами аж до озера, Стюарт Фінчлі, Вайолет Тейлор, Френк Гаррієт і Вайнет Фент у шикарних спортивних костюмах грають в теніс, а Бертіна і Харлей Бегот відпочивають у холодку під навісом.

      І от Клайд, прийнявши ванну і переодягшись, робить веселе обличчя, хоч нерви його, як і раніше, напружені і його терзає страх, – і, вийшовши з дому, підходить до Сондри, Берчарда Тейлора і Джіл Трамбал: вони сміються, згадуючи якусь веселу пригоду, що сталась під час учорашнього катання на моторному човні.

      Джіл зустрічає його веселим вигуком:

      – Хелло, Клайд! Де ви пропадали? Я вас, здається, сто років не бачила.

      А він, промовисто усміхнувшись Сондрі, – ніколи ще він так не прагнув її розуміння і кохання, – підтягнувся на поручнях веранди і відповів якомога спокійніше:

      – З вівторка працював в Олбені. Жарко там! Страшенно радий, що потрапив сюди сьогодні. А хто тут є?

      – Майже всі, здається, – усміхнулась Джіл. – Вчора у Ренделів я зустріла Ванду. А Скотт писав Бертіні, що приїде в наступний вівторок. Схоже на те, що в Грінвуді цього року буде не дуже багато народу.

      Тут розпочалась довга і жвава суперечка: чому Грінвуд тепер уже не той, яким був раніше. Раптом Сондра вигукнула:

      – Боже, я зовсім забула! Я маю сьогодні подзвонити Беллі. Вона обіцяла на тому тижні поїхати в Брістоль на виставку коней.

      Заговорили про коней і собак. Клайд уважно слухав, щосили намагаючись здаватися таким, як усі, але не перестаючи болісно думати про те саме. Ті троє зустрічних… Роберта… Може, її тіло вже знайдено… А втім, умовляв він себе, навіщо стільки страхів? Навряд чи можна знайти її на такій глибині – адже там футів п’ятдесят! І як можуть дізнатись, що він і є Кліфорд Голден і Карл Грехем? Як дізнаються? Адже він замів усі сліди… от тільки ті троє зустрічних… ті троє зустрічних! Він мимоволі здригнувся, неначе в ознобі.

      І Сондра відчула, що він чимсь пригнічений. Ще в перший