Він нервово скуйовдив своє густе волосся.
– Нічого, я думаю, справимось, – додав він. – Насамперед треба викликати з Утіки Біміса і Уебстера, – мабуть, телеграфуйте-но їм сьогодні, чи що, або подзвоніть по телефону. І Спралу в Олбені. А щоб не порушувати мир у власному домі, запросимо і тутешніх: Лінкольна і Бетса. І, мабуть, Бево. – Тут він дозволив собі злегка усміхнутись. – Ну от, Фред, а я поки що почну збиратись у дорогу. Влаштуйте так, щоб вони приїхали сюди не завтра, а в понеділок або у вівторок. Я, напевне, повернусь на той час і тоді зможу сам бути при цьому. А якщо можна, давайте в понеділок… чим скоріше, тим краще! Подивимось, що тоді з’ясується.
Він дістав із шафи ще кілька бланків, потім вийшов у приймальню і сказав Олдену, що їм доведеться поїхати разом в Лікург, а Берлею доручив викликати до телефону м-с Мейсон, якій пояснив, що має виїхати в терміновій справі і повернеться не раніше від понеділка.
Протягом усієї дороги до Утіки – три години поїздки і година, проведена в чеканні поїзда на Лікург, і ще година двадцять хвилин у вагоні цього поїзда (в Лікург вони прибули близько сьомої ранку) – Орвіл Мейсон старанно витягав із пригніченого і похмурого Тайтуса скупі відомості про скромне минуле його і Роберти, про її щедрість, слухняність, порядність, про її добре та ніжне серце, про те, де саме вона раніше працювала, скільки одержувала і на що витрачала гроші, – то була скромна розповідь, і вона глибоко зворушила Мейсона.
Приїхавши з Тайтусом у Лікург, Мейсон зразу подався в готель «Лікург» і, знявши номер, залишив там старого, щоб той міг відпочити. Звідти він поспішив до місцевого прокурора, від якого йому треба було дістати дозвіл діяти на його території. На допомогу йому дали поліцейського для доручень – рослого сищика в цивільному, – і він пішов у кімнату Клайда на Тейлор-стріт, сподіваючись, всупереч всьому, застати його вдома. Однак до них вийшла м-с Пейтон і сказала, що, хоч Клайд і живе тут, але тепер його немає (виїхав у вівторок – напевне, до своїх друзів на Дванадцяте озеро). І Мейсон трохи зніяковіло змушений був пояснити, по-перше, що він прокурор округу Катаракі, і по-друге, що через деякі підозрілі обставини, зв’язані із загибеллю на озері Біг-Бітерн однієї дівчини, супутником якої, очевидно, був Клайд, він, прокурор, мусить обшукати його кімнату. Ця заява так вразила м-с Пейтон, що вона відсахнулась, і на її обличчі відбились крайній подив, жах і недовір’я.
– Як, містер Клайд Гріфітс!.. Та ні, це безглуздя! Він племінник містера Семюела Гріфітса, і його тут усі знають. Якщо вам потрібні будь-які відомості про нього, зверніться до його родичів: вони вам, звичайно, все скажуть. Але щоб таке… та цього бути не