– Чого так?
– А того, – мовила поважно Орися, – що ти такий могутній, такий гарний, що тебе не можна не любити…
– Правду ти кажеш, Орисю, але все ж таки є багато таких, що дуже не люблять мене, ненавидять, моя голубко!
– Поліція хіба? – спитала Орися.
– І поліція…
– Цар?
– І цар…
– А ще хто?
– Багато, Орисю, людей, що мене не люблять: всі багаті, заможні, всі, що мають багато хліба, грошей, всі, що живуть в розкоші, яким нічого вже бажати, а коли і є що бажати, то воно їм зовсім не потрібне, – всі оці мене не люблять.
Орися подумала трохи, потім скинула свої розумні очиці на Антона і вимовила:
– І татусь тебе… Він каже, що ти немилосердний революціонер…
– Татусь наш теж не бажає нічого, опріч того, щоб йому дали кращу посаду, більше грошей та хрестик від царя на груди; але, бажаючи сього, він напевно знає, що матиме все се…
– Він каже, Антоню, що для тебе вбить людину нічого не варт…
– Коли ся людина зрадник партії, або людоїд, або дуже шкодливий для ба-гатьох-багатьох людей…
Орися задумалась. Антін пильно дивився на неї.
– Еге, ти могутній! – раптом вимовила вона, обертаючись до нього і всміхаючись. – Коли ти сердитий, я тебе навіть боюсь, але коли ти веселий і радий, як тепер, я тебе дуже-дуже люблю і зовсім-зовсім не боюсь.
– Ах, ти моя плисочка, щебетушечка, – весело засміявся Антін і почав жартувати з Орисею, яка весело та розкотисто сміялась, коли він її лоскотав, підкидав, носив на руках, на плечах, на голові.
А сонце все ще кидало своє сяєво в хатину, виблискувало ним в шибках вікна, малювало мережки на долівці і на стінах; зайчик також бавився на стінці, як Орися з Антоном.
Зодягшись по обіді в студентську одежу, Корденко вийшов на вулицю: йому треба було стрінутись з одним товаришем по партії, з яким він змовився сьогодні йти на засідання комітету, що на нім він мав зробити справоздання відносно дорученого йому виконання присуду над Тартаренком. Він ішов по вулиці і вклонявся деяким знайомим, що під той час йому стрівались. Нарешті, вийшовши на головну вулицю великого міста, він зайшов в одну з цукерень, досить простору і тепер повну людом, де мав стрінутись з товаришем. Обібравши собі місце біля столика, що стояв осторонь, Корденко звелів кельнеру дати склянку кофію. Між тим, дожидаючи кофію, він взяв до рук газету і почав її переглядати. Раптом почув таку розмову:
– Здорові, здорові, а чули?.. – питав пристаркуватий бас.
– Що?.. про вбивство Тартаренка? – відмовив щербатий старечий голос.
– Еге!..
Корденко оглянувся. За сусіднім столом сиділо двоє. Один спиною до нього, дебелий сивоволосий чоловік, що мав отой бас, а проти нього худенький маленький дідок, одставний полковник, з зморшкуватим, висохлим лицем і сірими маленькими полинялими очицями та довгими рідкими сивими вусами.
Він знов