Корденко, вийнявши з кишені ніж, ранив її злегка в мускул в правім боці, аби лиш здихатись квочки, що, захищаючи своє курча, тільки заважала.
Зрадник почав тікати в кімнати, коли мати впала, скрикнувши. Він кидається за ним і наздоганяє його в спальні, вмить хапає за горло і падає разом з ним на долівку.
Б’є в серце, в горло, в живіт…
Без озвіріння, лиш рахуючи на те, щоб він вмер, бо треба зробити діло як слід.
Кров порскає йому на пальто… Битий дрижить, ввесь конвульсійно рухається в його руках…
А на східцях старечим до озвірення зляканим голосом кричить, немовби верещить, старий піп…
Корденко робить ще два удари ножем, кладе вбитого на долівку, побачивши, що обличчя його сполотніло, губи посиніли і він перестав тремтіти в його руках…
Миє руки в рукомойнику, здіймає пальто, виходить…
Зверху біжать люди…
«Але вони неодмінно всі забіжать подивитись у кватирю…» – пронеслась йому думка в голові, так просто й спокійно, як рішення арифметичного завдання.
Він спокійно зіходить по сходах.
«Внизу стоять жандарі на варті», – згадалось йому, але він, спокійно заложивши руки до кишень, твердою ходою вийшов на вулицю, пройшов декілька кроків, повернув на перехресну, сів на дрожки і приїхав оце додому.
Тільки на мить спинилась його увага над сим, тільки на мить увесь він немовби задерев’янів в одній позі, і увага його тільки на хвилину зачепилась за ці уявлення, бо зараз же він провів енергійно рукою по чолу й волоссі, струснув головою, і зір його знов з холодного і стальового став ясним і блискучим…
З новим поривом в грудях заспівав він могутнім, повним голосом:
Wohltihrdas Gluckbegluckt…
Щастя знати, що ти – справжня людина, що ти можеш боротись, що слово твоє легко переходить в діло, коли того вимагає пересвідчений вистрадане, укохане, глибоке пересвідчення твоє, о, се щастя не потребує нагороди: die Lohnbelohnt.
Закінчив він співати, додавши до слів тих свого власного мотиву, але як достотно він передавав його настрій!..
О, який порив плинув через його схвильовані могутні груди, який він був владний, немовби весняна повідь, що линула через розширену душу, і вона неслась тепер понад усіма високощами, на які тільки підіймались коли люди…
І сяєво весни так блискуче, так сміливо і щиросердно всміхаючись, співчувало йому всім своїм блиском…
І він усміхався сяєву, а воно йому…
В хатину вбігла маленька дівчинка, п’ятилітня його сестра, Орися, в біленькій коротенькій суконці, з рожевими щічками і блискучими швидкими очицями.
– Ти вже прийшов, Антоню? – спитала вона, вимовляючи слова з дитячим акцентом.
Антін наблизився до неї і всміхнувся сьому промінцю веселому; і він гармоніював з його настроєм, з тим сяєвом, що плило знадвору.
– Уже, Орисю, уже прийшов.
Дівчинка обхопила обидвома рученятами дужу шию брата, коли він нагнувся, щоб підняти її, і цілувала його в щоки.
– Ти занудилась вже за мною?
– Еге, я тебе і вчора не бачила, а позавчора ти був такий сердитий та страшний, що я боялась прийти