Так лежав у темряві з заплющеними очима без руху, без думки, без почувань.
А коли розплющував очі, – знову нудьга починала гнітити його.
А коли заплющував очі, – заспокоювався і тоді біль тупий поволі-волі притихав.
І тільки туга гнітила його.
І так лежав без руху, без думки, без почувань.
І коли вилетів з печери, – одкрив очі і знову побачив сірий одноманітний туман, тихі води, що ледве-ледве колихалися без шуму й плеску, сірі гори й стрімкі скелі.
Почував, що він живий…
Так без мети, без пам’яті того, що перед ним і за ним, блукав по безмежно великій планеті і ось знову залетів у печеру.
На момент блиснула іскра свідомості, що се вже було, і враз погасла безслідно.
Летів рівно і плавко, коли підіймався вгору – торкався волоссям каміння, як збочував – черкав крилами об стіни.
Почував, що минають століття, що він живе і житиме вічно, що він безсмертний.
Почував, що він живий, що всі його мисли тут, при ньому, та ні одної з них не міг покликати до свідомості.
Лежав із невимовною тугою в душі, що переходила в біль тупий і гнітючий.
Почував, що вже не скинути з себе сього гніту, не пригадати, не вловити ані найменшої мисли.
А коли він заплющував очі, біль тупий поволі-волі зникав, і тоді він лежав нерухомо, як труп.
Не почував ні болю, ні туги; ні голоду, ні снаги; ні тепла, ні холоду.
Усе єство його прагнуло лиш одного – спокою.
Повного небуття.
Так лежав довгі тисячоліття…
А коли відкрив очі і глянув у далину – схопився, розправив крила.
Побачив, що здалека, в пащу печери заглядає тьмяне світло.
Біля нього панувала тьма, а там далеко над тихими водами виднілася ледве помітна смуга сірого світла, і те світло так гостро його вразило, що враз дійшло до свідомості, і він несподівано для себе скрикнув:
– Світло!
І тут згадав про світ білий, про Сонце ясне, про землю прекрасну, про все…
Як вихор ринувся з печери назустріч світлу.
І тут прокинувся від сну.
Жах стояв в його широко розкритих очах.
Лежав у ліжку і почував іще тупий біль свого безсмертя. Увесь тремтів, і холодний піт котився з його чола. Поволі-волі заспокоївся.
Тоді радість, невимовна радість, що то він не єсть безсмертний, переповнила йому душу.
Тіло, в якому догоряло останнє життя, мліло від щасливого почування, що пережиті тисячоліття були лиш коротким сном.
Навкруги стояли його помічники, чужі йому люди, і дожидали кінця.
Тут побачив знову білого янголя і навіки склепив очі.
Тиха, радісна усмішка лягла на прекрасне старече чоло…
ТУРКИ
Неначе павич пишновбраний, дріма на високій горі величезнеє місто. Високі будинки й маненькі хатки і білі, і жовті, і сині, і червоні – усі до гори припадають, немов то квітки степової, геть усіяли рясно високу могилу козацьку. Світленькі віконця на простір морський поглядають, ген прямо на схід.
Один