«Ну, зовсім Ольга! Навіть сукня блакитна… Тільки делікатніша якась, свіжіша, краща… І очі веселі… Звідки в неї стільки радощів в очах? Хто вона? Справді моя Ольга?»
І зворушено дивився на ясний образ, не вірячи, що то – дійсність…
Душа наливалася якимсь приємним почуттям. Чи то були просто радощі, чи, може, щось більш? Хотілося сказати дівчині щось ласкаве, стати ближче, доторкнутися, упевнитися, що то не привид.
З вікна плило гудіння хрущів і теплий запах землі.
Підійшов до неї.
– Так ви, панно, називаєтесь Ольгою?
– Так, я Ольга.
Дивиться довірливо, всміхнено, чистими очима, як дитина, просто йому в очі.
Полковник отямився, зрозумів нарешті, панна прийшла до нього про щось прохати, може, жалітися на жовнірів.
– Не знаю причини вашого вступу до мене, дорога панно Ольго… – Останні ласкаві слова самі вискочили з душі: – Я радий зробити для вас усе, що тільки зможу. Я так щасливий, що вас бачу… що з вами познайомився… Чи ви де близько живете? Чому я вас досі ніде не зустрічав?
– А я вас бачу… як проходите з шанців.
– Ви в якійсь справі? Про щось хочете прохати?
Ольга замість відповіді поклала на стіл свіжі, рожеві квіти.
Весело й приємно посміхалася.
Не смів далі допитуватися. Тай помітив, що вона зовсім не має вигляду проси-тельки.
Одійшов у куток і звідти оглядав її.
Очі світлі, веселі. Лиця свіжі. Уся радісна, усміхнена, прекрасна, як і ті ніжно-рожеві квіти, що лежать на столі.
Поглядав то на неї, то на квіти, і йому здавалося, що ці рожеві й біло-рожеві квіти складають ніби живу частку самої Ольги: вони ніжні, свіжі, запашні і так пасують до цілої її пишної молодості.
«Та се ж моя Ольга! – впевняв себе: – Ні, ця краща, але я вона схожа на ту!»
– Вибачте… Я гадав, що… Ви так подібні до одної моєї знайомої. Тільки вона далеко звідси… – з сумом промовив полковник.
На обличчя панни набігла хмарка. Сиділа спокійна, вже поважна…
Потім несподівано промовила:
– Я вже піду.
В халупі потемніло. Згодом додала:
– Мряки напливають.
Полковник глянув у вікно: понад низинами зі сходу плили тумани.
Ольга сиділа поважно.
Не рухалась.
Дивилась на нього без усміху. Він хотів з нею говорити, не знаходив слів і тим мучився.
Так стояла мовчанка.
Знову Ольга промовила тихо:
– Я вже піду.
Тоді він рішучо підійшов до неї, взяв за руку, заглянув у вічі.
– Ви так подібні…
– До побачення! – сказала Ольга.
Міцно стиснула йому руку, легко переступила через поріг, і нечутно, мов видіння, зникла за халупою.
Стояв нерухомо, як сновида.
Схопився й побіг слідом.
І дивився…
Побачив скрізь лиш білу мряку…
Над ним світило сонце, а внизу сунули без перерви зі сходу сірі тумани, облизуючи своїми мокрими язиками верхи лісів.
Бачив верховини далеких зелених гір, над якими ще світило