Родина письменниці мала літературні нахили. Дід Іван Озаркевич був засновником аматорського театру в Коломиї (1848), писав п’єси. Вірші писав і її батько. Освіту майбутня письменниця здобула вдома. У 1877 р. вийшла заміж за священика Т. Кобринського й переселилася до Снятина. Після смерті чоловіка (1882) переїхала до батьків у м. Болехів.
У 1884 р. вона організувала «Товариство руських-жінок» у Станіславові. Разом з Оленою Пчілкою видала жіночий альманах «Перший вінок» (Львів, 1887). У1893—1896 рр. заснувала видавництво «Жіноча бібліотека» і здійснила три випуски альманаху «Наша доля».
Серед оповідань Кобринської виділяються готичні оповідання за мотивами народних переказів під назвою «Казки» (1904) та символічні новели, які викликали дорікання Франка. Каменяр намагався переконати письменницю, що захоплення модерністськими напрямками, а особливо творами Ніцше згубно впливає на її творчість. Але, на щастя, письменниця його не послухала і відписала в листі: «Болить мене дуже, для чого Ви мені не хочете признати, що моя душа носить ціхи нового напрямку».
DU BIST DIE RUCH
Спокій і тиша. Тиша таких діточих снів, що плине, як струмок потічка серед розлогого села. Гордо підносять голову задумані берести, буйно росте водяне зілля попід густу лозину, по котрій в’ється тремтяче павутиння і сумним оком білого цвіту дивиться у воду.
Тихі діточі сни.
В тих снах усміхаються до вас ангели. Від них берете крила і плинете у широкім просторі по-над шпилі гір і верхи дерев, понад широкі розлогі долини.
Сонце кинуло із-за гір ясним промінням і заграло на повіках малого дівчатка. Вона схопилась. Сонце уже встало. Час їй вставати, подивитись, чи від вчера підросла травичка, як блищить роса, чи отворилися широколистні туліпани, чи розцвілись нові китиці синього бозу, чи виліз з під колоди старої груші серед великого саду равлик та чи, витягнувши ріжки, поволі тягне на хребті свою хатину.
Там далі довгим рядом цвітуть білі лелії, рівняючись майже з її маленьким зростом, високо підносять чисті білі чаші, наповнені жовтими пилинами і чудовим запахом. Вона тихо підходить до них, простягає руки, хотіла б всі ті гарні цвіти пригорнути до серденька, розіграного радістю.
Із сусідньої загороди чути голосну молитву старого сусіди Василя. «Отче наш, іже єси на небесах».
«Отче наш, іже єси на небесіх» – заголосив на дзвіниці великий дзвін.
Вона припадає під обмитою свіжою росою, обсипаною пухким цвітом, черемшину, складає малі рученята, а дрібні уста славлять і собі найвище єство: «Отче наш, іже єси на небесіх».
Перецвіли лелії у батьківськім садку, зате зацвіли рожі у зільнику, перед верандою над просторим берегом широкої блискучої ріки.
Вона сидить зі своєю дружиною.
Солодкі пахощі рож заповняють повітря. Їх темно-червоні, білі і рожеві корони розхилюють чудові листки на струнких гілках буйних кущів.
Як гарно цвітуть рожі! Правдива оаза рож.
І справді, рожі цвіли не лиш у