VIII
На третій день після смерті Ганни була понура вітряна ніч. Дощ бив об шиби вікон і свистів глухо. В кухні блимало світло – на лаві сиділа Оксана і говорила до Катрі, що прихилилась до неї:
– Де вже там доктор поміг би на таку болість, що йде від серця, серця не вгамуєш. Плакав, як дитина, на руках носив її, і духа Богу віддала. А перед смертю ще просила, молила його: «Ти мене, каже, забудеш, другу собі візьмеш, ще коби дитина по мені була, а то зі мною піде до гробу!» То його до такого жалю доводила, що гнувся до самої землі та й божився і цілував, по ногах цілував, слізьми розливався: «Не забуду, каже, тебе, довіку не забуду!»
– Та то так, як то кажуть, прийде каяття, та вороття немає!
– А прийшов з похорону, Бог вість, що з ним сталось, онімів, гей камінь. Вже й на похороні коби хоч сльозу пустив, як стовп, стояв, такий вам, як земля, чорний! Не їв, не пив, замовк, замкнувся та й не виходить…
– А ви ж там заходили до нього?
– Де ж би, боюся, страшно чогось!
– А він же світить там?
– Та ні!
– Ой падоньку, а як би так небіжка…
Вітер задзеленкотів шибами.
– Во ім’я Отця і Сина і Духа Святого! – хрестилася Оксана і припала до Катрі.
Рясний дощ сипнув по шибах малого вікна, в сусідстві десь завили пси.
Лампа блимала, а обидві жінки, притулені до себе, тремтіли і хрестилися.
Минула страшна третя ніч, минув день – Іван не виходив із вітальні. Оксана ходила з Катрею під двері, кликали, стукали до дверей, ніхто не обзивався… Ходили попід вікна – вікна були заслонені.
Під ніч находив на них іще більший страх, не зажмуривши ока просиділи у вічній тривозі. На третій день під вечір знов пішли обидві під двері і кликали, кричали, а далі стали з усієї сили стукати.
– Чого там? – озвався глухий, грубий голос. – Ідіть від мене!
Страшний був голос. Поглянули німо на себе і відійшли тихо.
Прийшла ніч, вибила північ. Півні піяли, а з вітальні ударив гомін. Заскварчав ключ, скрипнули двері, в ательє блиснуло світло – у ньому стояв Іван, як демон пустелі.
Страшний був, блідий, наче роки пережив за три дні – посивів, як голуб.
Підняв шталюґу і став нетерпляче терти фарби. Став малювати, кілька обрисів кинув кистю – займався, як огонь, його рум’янці спалахнули ще більше, – а очі ще більше сяяли проти сивого, як лунь, волосся.
З-під кисті виходила жіноча постать, щойно зарисувалось обличчя, де далі обриси тіла. Щось трусило його рукою, обличчя пашіло не радістю, а якимсь незвичайним духом, в якому була і найвища втіха і найбільше терпіння. Малював, і з привички кинув оком на стіну, де був колись образ.
Здригнувся, наляг на нього страх: перед ним стояла чорна висока тінь.
– Хто ти?! – крикнув.
– Я прийшла до тебе, малюй мене!
З тіні злетіла чорна обслона, і з портрету виринула біла висока постать, обкинена прозорою тканню, тільки з прислоненим обличчям.
– Відслони