І ти до великого моря докинеш ще одну краплю, ще одну сльозу…
Хвилями плили відважні моряки і співали пісню, що переймили її від хвиль. Да тільки ж їх пісня огненна, боєва, жива, не мертвецька…
Я бачив море…
Сонце купалося в ньому й виринуло кроваве…
ОБНОВА
Як тільки весна сказала «добридень» сонній природі, так сейчас ворухнулась всяка животина до нового, вольного життя.
Безлисті дерева убираються в пахучі зелені шати та й свобідно з вітром розмовляють – нові думки укладають.
Заморожені корінці ростин відживають, цвітом понад землю виринають й медовими пахощами до вольного життя підбадьорюють.
Заковані ледяними кайданами ручаї скидають свої окови і журчать веселу пісню свободи-волі.
З їх співом лучиться і щебіт вольних пташин, і розговір обновлених ростин в одну чудову живучу мелодію, що нею упивається на синьому безмежному небі благодатна дуга-веселиця.
Ой весно-весно! Коли просвітаєш ти безталанну Русь-Україну своїм благодатним привітом «добридень»?
Коли розкуєш її кайдани, обновиш волю?..
ҐЕРДАН
Вона нанизувала ґердан! Дрібнесенькі, як мак, криштальні насилювала на шовкові ниточки… Звільна, спокійно, рівно насилювала різнобарвні самоцвіти…
Вона нанизала його до краю.
Тепер мерехтить він на її русальній русі косі… той ґердан…
Дуга, що красніє на тлі рясних сліз, оживля так пухкі, блакитні основи.
Скільки ж то алмазних криштальців у ньому іскриться! Той зорею зоріє – цвітом надії процвіта, той огнем жаріє – прискає жаром чуття-життя, той чорним оксамитом блестить мляво на основі рожевого тла – могильним жалем-розпукою він зір ятрить, а той гарячим полум’ям аж кипить – він долі-волі добува, – а той… той останній там на краю проміння ідеї розлива…
Дивлюсь на його… на той ґердан; дивлюсь та й бачу… кого?.. його чарівну основу – її… живучий Ґердан!..
Дивлюсь… завмерле серце ожива, рій думок надлітає… і я собі берусь нанизувати ґердан!..
ОСІНЬ
Непривітно й лячно тепер у нашому краю. Рудіють поля, скидають свою одіж дерева й, неприодіті, розмовляють тихенько, начеб змовлялись на кого.
Осінній цар забрав їм все добро й пішов бундючний назустріч свому противникові, зимовому цареві, геть, геть… у темні ліси. Там йому поборотися б з ним.
Не по нутру йому ся боротьба; він із достатками радніш погуляв би собі гарненько, так годі. Лютий воріг напосівся на його багате царство, на його достатки – доконче його завоювать хоче.
Бідні підданці осіннього царя бояться ворога своєго пана; вони знають його смертоносну жорстокість, знають його кайдани. Вони хотіли б ще жити на волі й тому раді б стати в обороні царя осіннього. Хоть і він забрав їм всі достатки, що їм здарувала їх земля в заміну за криваву працю, та все ж таки вони його навидять, – бо у нього їм воля. Тим і змовляються вони супроти ворога своєго пана, тим і пробують своїх сил та й зброяться до бою.
Вони шепотом нараджуються, організуються, а буйний